Мама першої на Волині патронажної сім’ї: «Нас уже сімнадцять!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.80 € 32.48
Мама першої на Волині патронажної сім’ї: «Нас уже сімнадцять!»

«Постійно своїм дітям пояснюю, що всі вони мають захищати одне одного, не сваритися».

Фото з сімейного архіву Надії СТЕПАНЮК.

Мама першої на Волині патронажної сім’ї: «Нас уже сімнадцять!»

У селі Дігтів Володимир-Волинського району мешкає родина Степанюків. Їхній великий дім повниться гармидером: разом зі «своїми» десятьма бавляться та вчаться «патронатні» хлопчики та дівчатка

«Переживаю дуже за їхні долі»

Надія Степанюк, молода активна жінка, досить ретельно підбирала час для інтерв’ю: подбала спершу, щоб діти були погодовані, простежила, чи кожен має собі заняття, попередила старшу дочку, що йде в окрему кімнату, аби ніхто не заважав. Її малеча витримала хіба якихось пів години — далі тільки й чулося: «Максимчику, зачини двері, будь ласка», «Зачекайте трішки, я скоро звільнюся». Вона, щоразу усміхаючись, поновлювала розповідь. Коли в надцятий раз у двері зазирнуло ще одне допитливе дитинча, щасливо зауважила:

— Вони без мене не можуть. Куди я — ​туди і вони, як комета з хвостиками ходжу по хаті.

Пані Надія — ​мама не проста. Першими на Волині вони разом із чоловіком Олександром, маючи восьмеро усиновлених та двоє прийомних дітей, зважилися на патронатну сім’ю. Тобто соціальна служба на певний час передає їм діток із родин, де батьки стали на «кривий шлях», даючи останнім шанс виправитися. Хлопчики й дівчатка з таких сімей можуть жити у їхньому будинку до пів року. За утримання й виховання патронатних дітей держава платить зарплатню. Надія розповідає, що, хоч і налаштувалася завдяки спеціальним курсам, що це її робота, усе ж для неї це дещо більше, бо щиро вболіває за усіх нинішніх п’ятьох «своїх патронатних»:

— Я дітям пояснюю, що вони в мене не назавжди. Однак дуже звикаю до них: вони мені такі ж, як і ті, яких колись брала на усиновлення. Тільки обставини інші, бо воджу їх на зустрічі з їхніми мамами. Частинку себе все одно віддаєш… Переживаю дуже за їхні долі! От зі старшенькою патронатною (їй 12 років) багато розмовляю: хочу, щоб вона уникла таких помилок, як її мама робила, щоб розуміла те життя. Вона ж така людина, що хоче свободи… Невідомо, як обернеться, та якщо когось із них заберуть у притулок — ​хоч раз на місяць, але буду їх навідувати.

Як ділили хатні справи? Разом сіли, поговорили, що у великому домі треба дружно порядкувати. Діти погодилися, і кожен регулярну роботу вибирав сам.

Жінка в деталях розповідає про кожного зі «своїх патронатних». Знає їхні вдачі, чим люблять гратися, перелічує, чого навчилися в її сім’ї. Приміром, згадує: показувала, як митися, одному з хлопчиків, який зовсім розгубився у ванній. «Стояв, як стовпчик»… А тоді із задоволенням перемикається на звуки свого багатодітного дому.

«У нас дві пралки й 10­-літрова каструля для борщу»

— Як сідають їсти, у нас такий шум! Як на ринку! Ми зробили гарну окрему їдальню, щоб разом поміститися. Кожен по слову скаже і… — ​багатозначно усміхається Надія Степанюк.

Такими «балакучими» є вихідні та вечори й ранки у будні. Жінка розказує, як відвозить одного в нововолинську школу, інших — ​у школи й садочок в Суходоли… А тоді вертається й з донькою, яка працює її помічницею, беруться за прибирання й приготування страв. Мама великої сімейки не приховує, що тишу вона дуже цінує, але не надмірну:

— Повірте, як у навчальні дні їх нема до 16.30, то вже не знаю, чим себе зайняти! Я перероблю все на світі і чекаю їх. До обіду ми приберемо, наваримо, напечемо. А як приходять, то час летить — ​вже рух. У вихідні о 7­й хочуть їсти. Раненько встаю й печу оладки. Знову рух. Це є життя. А люди дивуються.

Їжа — ​окрема тема і чітко вивірені цифри. Пані Надія звикла рахувати порівняно великими:

— Суп-­борщ варимо у 10­-літровій каструлі. А макаронів нам треба 2 кілограми на раз. Гречки — ​кілограм, рису — ​півтора. У мене є спеціальні баночки на порцію. 6–7­літрова каструля каші йде тільки так. Як торт — ​то великий, як пироги — ​то дуже багато, а як піца — ​то п’ять бляшок. Пельменів — ​5 кілограмів на раз. Іноді купуємо, але й ліплю часто: за пару годинок 300–350 штук, великі, домашні. Надія наголошує, як важливо для неї мати запаси. Гроші можуть закінчитися, а морозилка і її баночки повні мають бути завжди. Так спокійніше. Щоб змалювати повну картину свого господарства, додає, що мусили з чоловіком підшукати другу пралку, бо одна «не встигала».

Надія Степанюк видається жінкою, сповненою життєвої енергії та упевненості в своїх діях. Запитання «Як ви з усім справляєтеся?» викликає у неї усмішку.

«У гості нас не запрошують, але ми не ображаємося»

Вона запевняє, що тепер фізично майже не втомлюється. Це могло траплятися з нею раніше, поки не зрозуміла, що мусить зайнятися і трудовим вихованням. Надія Степанюк розповідає, як методом проб і помилок вони з чоловіком прийшли до ось якого винаходу:

— У кожного з дітей свої обов’язки. От у нас є дві старші Насті (одна патронатна, одна моя), то вони через день миють посуд. А Діанка відповідає за сортування випраного одягу. Інші — ​за витирання столу. Вікуся, буває, забуде взуття по поличках розставити, то кажу: «Віка, взуття». От 15 соток картоплі мали, то вийшли гуртом і за 3 години в нас уже чисто було на городі. Хоч за потреби помагаю, звісно.

Як ділили хатні справи? Разом сіли, поговорили, що у великому домі треба дружно порядкувати. Діти погодилися, і кожен регулярну роботу вибирав сам. Нині у Степанюків найменші трирічки й ті відповідають за іграшки.

На запитання про відпочинок пані Надія вкотре всміхнулася:

— Вдома це, певно, вважається, коли діти в школі і в садку, а я сама в тиші. Спокій такий… Люблю книги, Біблію можу почитати. Не приховую, що й у фейсбук заходжу, як багато хто. Телевізор рідко дивлюся: зазвичай, він на мультики налаштований.

Продовжує думку, що колись мали традицію ходити в кафе. Але з патронатними їх на п’ятеро більше, то вже складніше. А щоб хтось залишився вдома — ​такого Надія й припускати не хоче. Каже, що через супербагатодітність у гості їх не запрошують. Хіба з кимось одним. Та мама Надія не ображається й від такого відмовляється сама: не хоче, щоб хтось з її нинішніх 15 дітей почувався обділеним. Головне, каже, щоб було їм добре і спокійно:

— Ми говоримо про все з ними: знаю, коли приховують поганий настрій. Сидимо з кимось іноді годинами, буває, що одну й ту ж тему можемо проговорювати багато разів. Наголошую дітям, що ми ділимося усім. А я стараюся бути чесною з ними, виконувати обіцянки.

Хоч­не­хоч переходимо в розмові на матеріальне. Надія Степанюк розповідає, що її вихованці знають, що непередбачених покупок не буде, бо передусім треба якось назбирати грошей на твердопаливний котел, щоб економити на газі, який узимку «тягне 10 тисяч щомісяця». Та й перекривати хату мусять, щоб не дошкуляв дощ.

Пробували шукати спонсора, але не виходить. І бус 9­місний, а їх сімнадцять!

Після паузи жінка каже, що найважливіше в житті інше:

— Якби не любов Божа і не Його благодать — ​не було б і нашої сім’ї. Це Він вселяє любов до дітей і дає мудрість, терпіння для їх виховання.

А її особистий досвід свідчить, що патронатна сім’я на противагу інтернату здатна показати дітям не лише реальне життя з вимогами, але й дати неоціненне відчуття приналежності до люблячої родини. 

Читайте також: Вісім жінок з нововолинської громади отримали звання мати-героїня.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.