Майже десять років тому, 17 липня 1997 року, Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію прав людини (Конвенцію про захист прав людини і основних свобод)...
Майже десять років тому, 17 липня 1997 року, Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію прав людини (Конвенцію про захист прав людини і основних свобод).
За текстом ст. 10 це право включає не тільки свободу дотримання своєї думки, тобто непереслідування за свої переконання, а й можливість вільно отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї. Водночас важливим і принциповим моментом цього документа є те, що державні органи не мають права перешкоджати діяльності засобів масової інформації. Читаючи статтю журналіста Олександра Нагорного у газеті «Волинь-нова» від 21 грудня 2006 року «Контрактний повідок для редактора», ще раз переконуєшся, що окремі посадовці області районного масштабу «правлять» так, як їм того забажається. Газету вони хочуть бачити таку, яка задовольняє лише їх чиновницькі забаганки. Гострим публіцистичним словом Олександр Нагорний зробив фундаментальний зріз стану демократії в краї через ставлення до ЗМІ. Постає питання: чому каприз районного керівника і завзятість чиновників апаратів вишукали начебто на перший погляд і правову форму, але по суті репресивну, щоб приструнчити журналістів, а газету бачать лише як полігон для своїх вказівок і думок? Цим чиновникам ніби нема діла до міжнародних зобов’язань України та й до українського законодавства про пресу! Прирівняли редакцію до районної котельні і назвали муніципальною власністю, розпочали акцію тиску на редактора і колектив: погоджуйсь і підписуй контракт! А інші міські чи районні можновладці пішли ще далі, позбавляючи районні колективи фінансування. Йде якесь змагання на вишуканість форм тиску й зневаги до свободи слова. Це ніяк не назвеш демократією. Чому цим чиновникам невтямки те, що на Україні діяльність засобів масової інформації визначають українські закони про пресу й інформацію, а не закони про комунальну власність. Більше того, стаття 14 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів» працівників державних і комунальних видань прирівнюють до державних службовців у питаннях оплати праці. У законі чітко говориться про державну підтримку. То чому нині ті, хто наділений державними і самоврядними повноваженнями, так зухвало нехтують правові норми і замість підтримки журналістів і редакцій вишуковують засоби тиску? До того ж усі державні чиновники знають, що Закон про державну службу не передбачає контрактів. То чому вони так вимагають підписання контракту від редактора, який згідно з чинним законодавством має ті ж права щодо оплати праці, що й голови рад та райдержадміністрацій? Контаркт їм потрібен як засіб тиску і загнуздання редактора. І знову питання: хіба для них не писана міжнародна конвенція, яка забороняє представникам влади втручатися у роботу ЗМІ? Чому вона так зневажена? Власне, вимога контракту з боку влади є перешкоджання діяльності журналістів і за це повинна наставати правова відповідальність. Тому нині так гостро стоїть питання про роздержавлення ЗМІ, щоб усунути органи влади від співзасновництва газет, а приміщення редакцій безоплатно передати журналістським колективам у власність. Можливо, тоді вже не буде приводів для контрактів, а будуть ділові і довірливі стосунки між владою і ЗМІ. Володимир ДЕНИСЮК, секретар обласної організації Національної Спілки журналістів України.
