Досі пам’ятаю, як ми на фронті стояли в обороні біля станції Сухиничі, і як мріяли помитися. І тоді командир нашої розвідроти скомандував будувати власну лазню. Було це взимку 1942—1943 років, і та наша лазня прославилася на всю дивізію...
Досі пам’ятаю, як ми на фронті стояли в обороні біля станції Сухиничі, і як мріяли помитися. І тоді командир нашої розвідроти скомандував будувати власну лазню. Було це взимку 1942—1943 років, і та наша лазня прославилася на всю дивізію.
Коли ж у 1946 році я приїхав на Волинь, яка стала рідною, то найперше прийшов у лазню, котра стояла на місці вже також колишнього кінотеатру «Зміна», а вартість послуг в ній була всього один рубль на тодішні повоєнні гроші. Тепер лазень у нашому Луцьку кілька. І ціни в них ого-го які! Так, на вулиці Данила Галицького (колишній Пугачова), щоб помитися, потрібно заплатити шістнадцять гривень, а в тій, що біля автозаводу на розвилці, пенсіонерам — дванадцять. Стару лазню, яка була тут, закрили, нова стала більшою, але якість обслуговування, на мій погляд, погіршилася. По-перше, нелегко відірвати гроші пенсіонерам, які отримують 410—500 гривень, а по-друге, нова лазня, здається, розрахована на спортсменів, а не на звичайних громадян, тим більше пенсіонерів з таким поважним віком (мені — 87), як у мене. Саме так! Ви купуєте квиток і піднімаєтеся на другий поверх, щоб вручити його контролеру. Він видає ключика від шафи. Тоді, роздягнувшись, спускаєтесь з другого поверху на перший, заходите в парну, а відстань між сходинками 30—40 сантиметрів, явно не для старих відвідувачів. А я бачив, як сюди приходять люди з однією ногою і з однією рукою. Місця для загального користування розраховані на п’ять—шість осіб і явно малі, люди, буває, падають. Коли ж виходиш із цієї парної в кімнату, де стоять стелажі для миття, то там надто холодно. У цій кімнаті, куди подається і холодна вода, дуже легко простудитися. А після такого миття піднімаєшся на другий поверх, аби одягтися, зовсім голим. Ось такими, образно кажучи, голими почуваємося ми, рядові пенсіонери, не ті, звичайно, хто отримує по дві тисячі і більше пенсії і навіть по двадцять тисяч, як наші депутати. Як голова первинної організації ветеранів при ЖЕКу № 7 хочу сказати, що ми страшенно заздримо тим ветеранам, які, так би мовити, приписані до підприємств, на яких вони працювали. А що робити тим, чиї підприємства або організації ліквідовані чи малопотужні? Хотів я якось попросити допомоги в одного бізнесмена, то начальник охорони не пропустив навіть, хоча я говорив, що йду просити не за себе. З відчаю хотів, було, аби заспокоїтися, сходити в лазню, та згадав, які там ціни і які умови. Георгій БАШКАТОВ, інвалід війни. м. Луцьк.
