Курси НБУ $ 39.79 € 42.38
Чужа, а наче рідна…: історія для душі

Дарина тяжко переживала втрату первістка.

Фото із сайту olhachorna.blogspot.com.

Чужа, а наче рідна…: історія для душі

Дарина гарно виглядала на свої роки, хоча до пенсії залишалося зовсім небагато. Лише душа була надщерблена. Вже давно...

А колись їй заздрили. І вроді, і щастю. А їй лавандовий колір личив. Коли одягала таке вбрання, очі набували дивного, таємничого відтінку...

Максим побачив Дарину і... пропав. «Це моя доля», – подумав. Їхнє кохання було стрімким. Максим невдовзі освідчився дівчині.

– А батьки твої готові прийняти невістку з простої сім’ї? – запитала вона.

– Батьки? Я тебе з ними познайомлю. Вони любитимуть тебе так, як я.

Проте неспокійно було Дарині на душі. Її рідні – прості люди: батько – водій міського автобуса, мати на підприємстві працювала.

Дівчина одягла сукню лавандового кольору. З тортом і букетом квітів стояла перед масивними дерев’яними дверима будинку, де жили «ті»... Натиснула кнопку дзвінка. Їй відчинив Максим.

– Мамо, тату, а ось і моя наречена. Знайомтесь!

Жінка критично окинула гостю. Букет скромний. Сукенка так собі. Босоніжки простенькі, не нові. «З пролетарської родини», – промайнула думка.

– Заходьте, розповідайте, – строго мовив Максимів батько.

– Що... розповідати? – майже прошепотіла дівчина.

– Про себе, про батьків...

Максим виручив кохану:

– Даринка працює в дитячому садку. Вихователькою. А її батьки...

Максимова мати глянула невдоволено, вийшла з кімнати й покликала сина.

– Ти де ту лавандову фею знайшов? Простачка!

– Вона подобається мені.

– Ненавиджу цей колір. Лавандою від молі рятуються. А ми мусимо рятуватися від твоєї... ха-ха... нареченої.

– Я люблю її. І, до речі, пропозицію зробив. Своєї думки не зміню.

Максим таки одружився з Дариною. Але весілля не було. Його батьки не бажали навіть знайомитися зі сватами.

– Мине час, і вони змиряться. От побачиш, – заспокоював коханий.

Максимові батьки виділили молодятам найменшу кімнату у великій квартирі. Коли невістка заходила в кухню, свекруха демонстративно звідти виходила.

Ще гірше стало, коли Даринка завагітніла. Якось випадково почула телефонну розмову: свекруха комусь скаржилася, що коли народиться «те нещастя», то «та фея» ще більше прив’яже сина до себе...

На роботі Дарині заздрили: мовляв, у таку сім’ю потрапила. Вона ж нікому не розповідала про своє життя. Лише зі своїми батьками ділилася смутками.

– Може, вам краще до нас перебратися, – міркував батько. Мама підтримала цю ідею. Але Дарина розуміла: Максим не погодиться. Гадала, коли народиться маля, його рідня зм’якне. Принаймні хоч по-людськи ставитимуться до дитини.

Свекруха знову комусь скаржилася в телефонній розмові, що з жахом очікує народження внука. «Те нещастя» буде верещати, не даватиме спокою. І взагалі та «лавандова фея» – встид для їхньої сім’ї, соромно розповідати, що син одружився з «пролетаркою».

Через постійні стреси у Дарини стався викидень. Вони з Максимом тяжко переживали втрату первістка. Зате свекруха раділа. І не могла не вколоти невістку у присутності сина:

– Що ж ти за жінка? Навіть дитини не можеш виносити. Уявляєш, яка це травма для Максима. І для нас... Ми ж так чекали...

– Валентино Іванівно, ви не хотіли, аби маля народилося. Я випадково чула...

– Я?! Не хотіла?! Максиме, синку, твоя фея обмовляє мене! Ще й підслуховує... Невдячна! Живе у нашій квартирі. Їсть наші харчі. І таке чворить...

Валентина Іванівна театрально хапалася за серце. Максимові шкода було і матері, і дружини.

Завагітніти вдруге Дарина не могла. Свекруха мало не щодня про це заводила мову.

– Сину, зустріла Володю, твого однокласника. У нього така славна донечка... Це так тяжко, коли нема дітей. Світ немилий. А ми ж і для внуків стараємось...

Ці розмови точили душу молодого чоловіка. Він став покрикувати на Дарину. А одного разу, повернувшись раніше з роботи, жінка застала Максима з якоюсь дівицею. Він не виправдовувався, не просив вибачення. А Дарина простити не змогла. Збирала речі, аби піти назавжди. Якраз нагодилася свекруха. Привіталася з дівицею. Виявляється, вони були знайомі. І з притиском сказала Дарині:

– Не поспішай забирати все. Не на твою жебрацьку зарплатню куплено...

Відштовхнула невістку й кинула в її сумку кілька речей.

– Ключі, – простягнула руку і, отримавши, кинула зневажливо: – А тепер іди... Фея...

Максим мовчки спостерігав...

Хтось співчував, а хтось потай радів розлученню Дарини з Максимом. Пізніше дізналася: колишній благовірний одружився вдруге. І переселився у нове помешкання. А Дарина жила в батьківській хаті. Заміж більше не вийшла. Вона й далі любила лавандовий колір. І він їй личив...

...Ця зима видалась тяжкою для Дарини. Поховала матір (батько помер раніше). І почалася війна. Самотність стала нестерпною.

Бережи себе, дитино, не підставляй голову під кулі. І пам’ятай: ти не сам у цьому світі. 

Минула тривожна весна. І літо не принесло радості.

...З автобуса, опираючись на палицю, виходив ще зовсім молодий хлопець.

– Давай, я тобі допоможу, – звернулася до нього Дарина, і, не чекаючи відповіді, взяла його рюкзак.

– Дякую, я сам, – відповів ніяково.

Неподалік Дарининого будинку розташовувався реабілітаційний центр для поранених військових. Туди хлопець і йшов.

Розговорилися. Рідні в Романа не було. Його мама – колишня вихованка дитбудинку. Хто батько – не знає.

– Мами не стало. Онкологія. Коли почалася війна, я пішов на фронт. За мною нема кому плакати. У мене навіть дівчини нема. Із ваших також хтось воює?

– Нікого в мене нема, – зітхнула Дарина. – А знаєш, я запрошую тебе на обід після процедур. Коли вони закінчуються? Я зустріну.

Роман часто гостював у Дарини. Вона раділа його одужанню. А він рвався на війну. Розповідав про своїх побратимів, про котиків-песиків, які прибилися до них.

– Ще трохи – і я повернуся до своїх.

Дарині боліли ці слова. Роман виявився гарною людиною, вона немов сина знайшла...

От і настав цей день. Роман збирався на фронт. Прийшов до Дарини попрощатися. До від’їзду залишалося ще трохи часу. Вона поклала в його рюкзак приготовані речі, харчі.

– Ходи їсти, Ромку! – гукнула з кухні.

Його аж замлоїло біля серця. Так завжди зверталася мама...

Їхали на вокзал мовчки. А вже там Дарина мовила:

– Бережи себе, дитино, не підставляй голову під кулі. І пам’ятай: ти не сам у цьому світі. Я буду молитися за тебе. І твоя ненька на небесах молиться... Ви мусите жити, хлопці, бо ж треба дівчатам заміж за когось виходити.

– Дякую вам за все. Після смерті мами ніхто... ніхто...

Потяг заглушив його слова.

Роман стояв у тамбурі, поки поїзд не рушив. Помахав рукою.

– Мати? – запитала провідниця, кивнувши у бік Дарини.

В його очах тремтіли сльози. Чужа, а наче рідна...

Ольга ЧОРНА.

Читайте також: Красти вінчальні образи – ​великий гріх: історія до сліз.

 

Telegram Channel