У листі до редакції однієї з газет дівчинка-школярка з дитячою безпосередністю розповідала, у якому темпі живе сьогоднішній учень: 15-17 предметів щотижня, майже 10-годинний робочий день (шість уроків плюс три-чотири години на виконання домашніх завдань для старанної дитини), гурток, музична школа чи спортивна секція та ще підготовка до позакласного заходу...
У листі до редакції однієї з газет дівчинка-школярка з дитячою безпосередністю розповідала, у якому темпі живе сьогоднішній учень: 15-17 предметів щотижня, майже 10-годинний робочий день (шість уроків плюс три-чотири години на виконання домашніх завдань для старанної дитини), гурток, музична школа чи спортивна секція та ще підготовка до позакласного заходу. Про яке щасливе дитинство, моральне задоволення від навчання може йти мова, якщо учень постійно знаходиться у дискомфортному стані від того, що він чогось не виконав, недовчив, не здав атестації тощо?
Володимир КОЗАЧУК, вчитель Смідинської загальноосвітньої школи I-III ступенів Старовижівського району
То ж зайве запитувати, з яким настроєм діти йдуть у школу і повертаються звідти. Хто ж створив для маленьких громадян такі умови? Вчені мужі, науковці і ми, педагоги. Перевантаживши навчальні програми, Міністерство освіти спочатку запровадило навчання з шести років, а потім продовжило його дванадцятим класом. Можна у черговий раз змінювати методики викладання предметів, інакше розставляти акценти в навчальному матеріалі, але проблема перевантаженості школяра залишається. Саме вона позбавляє учня можливості вибирати предмети, хоча нахил дитини видно вже після початкової освіти. Зарадити шкільному перенавантаженню можна, визначивши мінімум дисциплін, обов’язковий для всіх учнів: мова, історія, початки математики. Далі – в доступній цікавій формі основи інших наук. А вже з шостого, сьомого класу, отримавши базові знання, дитина спроможна обрати напрям освіти: природничий, гуманітарний, технічний. Їй потрібно дати можливість вивчати те, що вона любить, до чого має хист. Групи школярів, сформовані за спільними уподобаннями, мають бути невеликими. У такому разі обсяг загальноосвітніх предметів буде не більшим 8-10 дисциплін, а робочий день школяра виглядав би так: два обов’язкових уроки, стільки ж – за вибором, решту часу можна вділити підготовці позакласних заходів, заняттям у секціях чи гуртках. Діти змогли б розвивати свої здібності, отримувати задоволення від музики, конструювання, танців, рукоділля, спортивних змагань, які не відривали б їх від навчання. В одному з підсумкових освітянських документів я побачив цифру: 59. Саме у стількох конкурсах, фестивалях, оглядах, турнірах, ініційованих районним, обласним управліннями освіти, має взяти участь кожна школа. Виходить у середньому два заходи щотижня. Ще стільки ж їх проводиться згідно із шкільними планами. Причому, часто спонтанно, без будь-якої системи йдуть накази з різних інстанцій. Директор школи мусить на кожен документ давати інформацію. Запитаймо його, чи немає у нього алергії на цю паперову зливу? Певен: кожен керівник відповість ствердно. Сьогодні на першому місці перед школою мали б стояти проблеми виховання молоді. Адже гіркою ознакою нашого часу в молодіжному середовищі стали агресія, байдужість, споживацтво, пристрасть до алкоголю, куріння, наркотиків. Рано чи пізно нам, педагогам, доведеться відповідати за ті огріхи в роботі, через які молоді люди не мають імунітету до згубних спокус. Тому школа сьогодні потребує професійних вихователів, які, отримавши спеціальну освіту, змогли б взяти на себе і спілкування з батьками, й підготовку позакласних заходів, й екскурсії, а головне – тримали б постійний зв’язок із дітьми, жили б їхніми турботами й радощами, реагували б на кожну найменшу зміну поведінки учнів, щоб не пропустити момент морального зламу. Частина вчителів-предметників і зараз залюбки б перейшла б на таку роботу, якщо вона буде належно оплачуватися. Нарешті нашим дітям потрібна молодіжна організація. Не самодіяльно сформовані розрізнені групи, а потужна єдина всеукраїнська неполітична структура, де вони отримували б хороші уроки патріотизму, демократії, де їм було б весело, бо зуміли б самостійно організувати своє дозвілля. Останнім часом ніхто з найвищих освітянських науковців не переймається проблемами школи. Напевне, у них залишилися про неї погані спогади. Тому десятками років тут нічого не змінюється. Лише завдяки зусиллям двох останніх міністрів освіти зроблено перші спроби реформувати систему шкільної освіти, а це вже дає надію на позитивні зрушення. Адже діти мають йти до школи з посмішкою, з усвідомленням того, що там їх чекають чуйні педагоги, гарні вчителі, котрі допоможуть вивчати ті предмети, до яких лежить душа, цікаве дозвілля, коли кожен учень зможе проявити свої таланти і здібності.
