Курси НБУ $ 39.40 € 42.34
«Правило нашої компанії:  маємо віддаватися роботі так,  як віддаються люди на війні»

Вадим МЕЛЬНИЧУК: «Завдання тих, хто на нас напав, – посіяти паніку і зупинити нас. Наше завдання – попри все продовжувати працювати спокійно і зважено».

Фото Міли РОСПОПИ, «Інформаційне агентство «Конкурент»».

«Правило нашої компанії:  маємо віддаватися роботі так,  як віддаються люди на війні»

Ще до початку 2022-го Вадим Мельничук точно знав, що робитиме цілий рік. Плани на будівництво у групі компаній торгової марки «Вілія» розписані наперед, і вони були грандіозними. Але 24 лютого, коли перша російська ракета впала на територію України, всі ці наміри зійшли нанівець. У роботу Вадима втрутилася війна і поставила перед його командою нові виклики. За рік підприємство спорудило нові площі для зберігання зерна. Налагодило логістику таким чином, щоб приносити якнайбільше користі країні. Вадим залишився вдома, аби будувати. Він упевнений, що всі, хто зараз не воює, повинні працювати і всіма силами тримати економічний фронт. Група компаній ТМ «Вілія» продовжує серію публікацій про особливих людей, які творять історію найбільшого на Волині агропідприємства

«Приємно бачити, коли люди отримують задоволення від того, що зробили»

— Вадиме, розкажіть, як давно ви тут працюєте?

– Я прийшов на підприємство у 2012 році і тут працюю майже 10 літ. Прийшов я з «Локачіагробуд» – можна сказати, мене переманили (сміється.– Ред.). Того року ми виконували роботи на тваринницькому комплексі у селі Бубнів. Мене помітили, і спитали, чи не хотів би я спробувати себе в компанії. Одного ранку я сів в авто Валентина Вавриновича – і ми поїхали на нову роботу. Фактично з одного будівництва мене закинули на інше, що планувалося у селі Звиняче. Там починався великий об'єкт – перший елеватор. 

Я пам’ятаю кожен день на цьому об’єкті. Все було цікавим, новим для мене.

— Чи мали ви досвід, потрібний для такого будівництва?

— Не було. Весь досвід довелося здобувати вже тут, на «Вілії». Ми будували елеватори, адмінкорпуси, побутові корпуси, де би люди могли перевдягатися. З часом потихеньку воно виростало, набирало обрисів. Дещо треба було реконструювати – ми розламували, демонтували і зводили заново. Робота була цікава. Бо коли будуєш усе з нуля – це одне. І зовсім інше – коли будівництво починається з виклику. 

У нас бували такі об'єкти, що їх просто не було видно з вулиці. Оброслі деревами на дахах, на стінах, вікон не було. Але нам ставили завдання, і ми поступово їх виконували.

— Коли ви дізнаєтеся, що будуватимете?

— По-різному. Щороку керівник прописує нам, що він планує, що будувати, як бачить розвиток. Він радиться із фахівцями. Думка спеціалістів кожного напрямку важлива. Це приємно і дає можливість людям продукувати ідеї. Звісно, керівник фільтрує всі пропозиції, обирає важливіші. А ми, як частина департаменту технічного розвитку, маємо кожен напрямок забезпечити.

Ще до початку року ми знаємо, що будемо будувати. Якщо власник підприємства дивиться на 5–10 років вперед, наше керівництво на два роки, то ми завжди маємо роботу на цілий рік. До початку року ми повинні визначитися, що побудуємо.

— Чи був такий план будівництва, який вас особисто щиро здивував?

— Завжди є здивування. Приємне здивування, коли приходимо на нараду, а там кажуть: «Ми щось купили». Очі одразу загораються – значить, будемо будувати. Адже на кожному купленому підприємстві відбувається якийсь розвиток. Треба зводити там майстерні для аграріїв, склади будувати, адмінкорпус поремонтувати тощо.
Ми купили великий об'єкт у Львівській області – будемо розвиватися у цьому напрямку. Я тоді думав, як же це важко, бо ж Львівщина так далеко. Але сьогодні я вже маю такий досвід, що стресу чи здивування від нових проєктів немає. Є завдання, і ми з будь-яких ситуацій маємо знайти вихід.

— Що для вас було найбільшим викликом на цій роботі?

— Перший об'єкт, мабуть. Це елеватор у селі Звиняче. Терміни були короткі, не вистачало досвіду. Зараз я вже бачу, що можна було зробити все краще і швидше, але я не з тих, хто обертається назад. Треба дивитися вперед.

Наступний виклик був уже тут, у Луцьку. Мені за одну ніч довелося переїжджати з одного об'єкта на інший і робити все з нуля. Ми будували елеватор на місці старого ставка. Час був обмежений – до жнив.

— Чи не складно вам стежити за всіма процесами?

— Доводиться. Для того, щоб був результат, потрібно вникати абсолютно у весь процес. Як я казав, спочатку досвіду бракувало – треба було навіть показувати декому, як працювати з арматурою, опалубкою і бетоном. Людина має зрозуміти, що вийде в результаті. Коли розуміє – значно простіше і ефективніше працювати. Вже коли в кінці ми бачимо результат – кожен працівник знає, що він є частиною цього, що там є і його внесок. Приємно бачити, коли люди отримують задоволення від того, що зробили.

«За роботою нового млина «Вілії» можна буде спостерігати, як за водоспадом»

— На початку цього року ви мали один план, але повномасштабна війна його докорінно змінила. Розкажіть, як ви впоралися із цим викликом?

— Ми переживали. Але теж, маючи досвід 2014-го року, одразу пішли у будівництво і розвиток. Ми розуміли, що треба створювати додаткову вартість. З перших днів із нашого колективу багато людей  ішло на війну. Ми тут залишилися для того, щоб працювати. І я налаштовував своїх підлеглих на роботу. Сказав, що маємо віддаватися роботі так, як віддаються люди на війні. Ми не маємо права розслаблятися. Сьогодні у мене не виникає питання про вихідні, відпустки. Адже на війні не буває вихідних. Усі наші працівники розуміють, що треба ставати до роботи. Завдання тих, хто на нас напав, – посіяти паніку і зупинити нас. Наше завдання – попри все продовжувати працювати спокійно і зважено.

З перших днів із нашого колективу ішло багато людей на війну. Ми тут залишилися для того, щоб працювати.

Ми заходили у 2022 рік з одними планами, але за одну ніч все змінилося. Однак ми не відмовилися від цих планів, а просто перенесли їх на невизначене майбутнє. Нині збільшили площі для зберігання точково по різних об'єктах з метою покращення логістики і диверсифікації ризиків – розосередили їх подалі від промислових об'єктів. Тут треба швиденько включитися і все зробити. Ми розуміємо, для чого це потрібно. Завдяки розширенню площ зерно не стоятиме у полі. Це важливо.

— Крім того, зараз ви будуєте новий млин. Розкажіть, чим особливий цей проєкт.

— Млин у нас не перший. І він не єдиний на підприємстві. Є надійні млини, які роблять якісну продукцію. Але, як казав наш власник, «у мене є «мерседес», а я хочу «ламборгіні». Це буде класний, витончений об’єкт із чудовим виглядом. 
Він  стане  обличчям торгової марки «Вілія», бо борошно – це основне, що ми виробляємо.

Це сучасний проєкт. Млин розташовуватиметься близько до дороги. Його родзинка – це великі скляні вітражі, які будуть показувати серце млина. Все буде прозоро. Можна буде спостерігати за роботою, як за водоспадом.

«Першим словом мого сина було ... «грейдер»

— Розкажіть трохи про себе. Чим ви займаєтеся поза роботою?

— На першому місці в мене завжди сім'я і робота. Одружився я відносно недавно, після 30 років. Я вважаю, людина має сформуватися, отримати певний досвід, мати відповідну роботу. І тоді тільки можна створювати сім'ю. Разом з дружиною Мар'яною виховуємо двох діток. Захарові 4 роки, а Богданові буде пів року тільки. Хлопці у мене ще малі, тож потребують багато уваги.

Я десь читав, що по-справжньому стаєш батьком тоді, коли з'являється друга дитина. Бо тоді доводиться більше часу проводити зі старшенькою. Ми з моїм сином намагаємося частіше виїжджати на природу, їздити до батьків у село. Він у мене такий хлопець, що дуже любить всяку техніку. Першим його словом було... «грейдер».

Уже з трьох років він у мене катався на грейдері, навантажувачах, кранах. Він теж бере активну участь у моїй роботі. Йому це цікаво. Я стараюся йому показувати, що і як працює. І зараз, коли вони з дружиною гуляють по вулиці – то без фотографії біля катка чи бобката не обійтися. Він не минає жодного екскаватора. Якось він побачив на вулиці, як майстри ремонтують фонтан. Він годину від них не відходив, подавав інструменти, розпитував.

— Ви би хотіли, щоб він пішов вашим шляхом і теж працював у будівництві?

— Я в жодному разі не хочу нав’язувати нічого дитині. Мені нічого не нав'язували – вибрав те, що сам хотів. У майбутньому, коли мої  сини виростуть, вони займатимуться тим, до чого лежить душа. Це дуже важливо. Адже в першу чергу робота має приносити задоволення. Дитину треба просто підштовхнути – розвинути той напрямок, який подобається.

— Чи є у вас якісь цікаві захоплення?

— У дитинстві я дуже любив їздити верхи. У нас були коні, і я постійно на них катався. Це мене дуже захоплювало – виїжджав на природу часто. Дружина зробила мені подарунок – поїздку на кінну ферму.

Ще дуже подобаються лижі. Це захоплення я перейняв у нашого керівника. І відчуваю, що хочу ще людей до нього навернути. Навчити, показати.

— Мабуть, зараз в Україні не зовсім доречно питати про плани на життя. Але чи маєте ви план?

— Мій план – жити й отримувати задоволення від того, що я роблю.

— Що ви найперше зробите, коли Україна переможе?

— Я буду подорожувати. Їздити у місця, де я ще не був. Показувати своїм синам Україну. Ми дійсно ніколи не цінували того, що маємо. Я дуже хочу поїхати у Бакоту, мрію показати це місце своїй сім’ї. 

Міла РОСПОПА, Інформаційне агентство «Конкурент»

Читайте також: Ситуація на фронті на ранок 16 грудня - Генштаб ЗСУ.

Реклама Google

Telegram Channel