Голодомор 1946—1947 років пам’ятаю дуже добре. За час голодовки в селі виросло три цвинтарі. Але дякуючи своєму батькові, який їздив у Західну Україну по хліб, ми не пухли з голоду...
Хочу розповісти про свою родину зі Східної України. На Білоцерківщині Київської області в селі Шкарівка з мальовничою, чарівною природою, що розкинулось на схилах річки Рось, проживала сім’я мого покійного батька Григорія. Його батько, а мій дід Омелько, господарив зі своєю сім’єю, мав п’ятеро дітей. Його я не пам’ятаю, а батько дуже рідко розповідав про минуле сім’ї, бо боявся, оскільки сім’я була зарахована до куркулів. Мав непогану хату під бляхою, мав 15 коней, а скільки мав землі, що і ще з господарства — не знаю. Уже потім, коли приїжджав у село, то сусіди-старожили розповідали, що дід був дуже роботящим і добрим господарем. При колективізації його розкуркулили, забрали все-все. Дід з бабою померли з голоду. Одну батькову сестру вивезли з сім’єю в Ленінськ-Кузнецьк Кемеровської області. В село вона приїжджала лише один раз, там вони і похоронені, діти, може, досі живуть, але ми зв’язків не підтримуємо. Рідний брат мого батька Платон з двома неповнолітніми дочками поїхали в Білу Церкву за кусочком хліба, так і пропали. У 1933 році одна сестра батька виїхала в Білорусію і там вижила, друга сестра якось вижила в селі. Наша сім’я вижила завдяки нашому батькові, який їздив у пошуках хліба то в Бессарабію, то в Білорусію. Хоч на це пішли і золоті сережки мами, і кращий одяг. Сім’я моєї мами була багатодітна. Бабця мала 11 дітей, ніде не працювала, доглядала діток, працювала по господарству. Дід Матвій мав свій магазин-монопольку, жили заможно. Старші сини всі вчилися, дочка також. Мама моя (покійна) вийшла заміж дуже молодою, але мала досить пристойне придане, яке допомогло нам пережити голодомори 1932—1933 та 1946—1947 років. Речі обмінювали на хліб. Сім’ю мами також розкуркулили, збирали компромати і готували до висилки. Але один з старших синів завербувався на будівництво Магнітогорського металургійного комбінату, жили там ще в наметах. Приїхав у село і забрав з собою сім’ю. Залишили все: хату, господарство і негайно виїхали самі, щоб не потрапити до Сибіру. Проміняли райський куточок над Россю на сірий холодний Урал, але залишилися вільними. Одна моя тітка під час колективізації 1933 року працювала вчителькою в сільській школі. Одного разу її взяли активісти при вивезенні сім’ї сільського мірошника. Якось пізньої осені завантажили шестеро маленьких діток з батьками, босих, прикритих лише ряденцем, і повезли. Вона більше не змогла працювати в школі, покинула роботу і за порадою рідних поступила вчитися в інститут у Київ, уже маючи двох діток. Одного разу, коли ми гостювали в селі на початку 60-х років, вона якось мені розповіла: “Не можу дивитися на той куток, бо там жила баба, яка під час голодовки з’їла свою дитину”. А якось ми, діти, гралися на вулиці і в одній старенькій хаті засвітилися вікна, а до того було завжди темно. Хтось з дітей пояснив: “Це приїхала з тюрми та баба, яка під час голодовки з’їла свою дитину”. За час голодовки в селі виросло три цвинтарі. Голодомор 1946—1947 років пам’ятаю дуже добре. Дякуючи кмітливості свого батька, ми не пухли з голоду, бо мали корову, непоганий город, садок. Але найголовніше те, що батько разом з іншими односельчанами їздив у Західну Україну по хліб. Їздили на відкритих платформах, у товарняках, ризикуючи життям і рятуючись від голоду. По приїзді трохи продавав хліба, трошки залишав нам на прожиття і знов їхав. Пам’ятаю, як ми, малі діти, а нас було шестеро, чекали і виглядали батька, турбувалися, поки не повернеться. Потім батько розповідав, що часто бував у Горохівському районі, люди доброзичливо ставилися до біженців, часто зустрічалися з вояками УПА, але ті також ставилися до нас толерантно. Звичайно, в нашому селі під час голоду 1946—1947 років люди не помирали, не пухли з голоду, але це завдяки людям Західної України, завдяки тому, що там була приватна власність, а не колгоспи. Люди не працювали за даремні трудодні, а на власному полі, для себе. Пам’ятаю, коли у післявоєнні роки люди несли одержане зерно з колгоспної комори — хто один пуд, а хто півпуда. Пишу про це тому, що і тепер знаходяться ще Симоненко та “симоненки”, які сміють говорити, що голодомору не було, а голодомор в незалежній Україні. Звичайно, прикро, що за останні роки знищено багато чого, що нажито тяжкою працею, потом нужденних людей старшого покоління. Ніби сьогодні бачу перед очима, як молоді солдати відбудовували зруйновані війною будинки. А це ж були ті хлопці, які пережили голодомор початку 30-х років. А тепер я з тривогою думаю про майбутнє наших молодих людей, які блукають по світу в пошуках заробітків, почуваючи себе меншовартісними від німців, італійців, поляків, росіян. Колись ми дивувалися, як може бути голод на таких багатих чорноземах, як в Україні. Дивуємось і тепер, чому так живемо на нашій багатій землі. Образливо і за наших людей, які мріяли все своє життя про краще майбутнє, і за державу, яку нарешті маємо. Валентина МАЗУРОК, пенсіонерка. смт Іваничі.
