Того суботнього червневого дня на прикордонному Побужжі було людно. Тисячі селян, здебільшого молоді, копали протитанкові рови, що тяглися від міста Устилуг в південно-західному напрямку аж до Поромова, Лежниці...
Павло САВЧУК, інвалід війни І групи, голова сільської ради ветеранів
Того суботнього червневого дня на прикордонному Побужжі було людно. Тисячі селян, здебільшого молоді, копали протитанкові рови, що тяглися від міста Устилуг в південно-західному напрямку аж до Поромова, Лежниці.
Там трудились військові з юнаками допризовного віку, будуючи оборонні споруди — дзоти. Це був тривожний час. У наш повітряний простір на великих висотах проникали ворожі літаки-розвідники. Але разом з тим життя йшло звичайним ритмом. Натомившись за день, старші люди верталися по домівках відпочивати, а молодь поспішала в кіно. Цей суботній день та ніч на неділю 22 червня були погожими, теплими. 21 червня 1941 року Володимир-Волинський райком партії проводив засідання. Близько одинадцятої вечора з райвідділу НКВС зателефонували першому секретарю Ляшенку з проханням терміново відпустити члена бюро, начальника райвідділу НКВС. Він відразу пішов на службу. Повернувшись за півгодини, розповів про надзвичайний випадок — на кордоні затримано перебіжчика, який розповів, що незабаром Німеччина розпочне війну з СРСР. В районі Сокаля 21 червня близько 21 години на наш бік перейшов німецький солдат 222-ого піхотного полку 74-ої піхотної дивізії — Альфред Ліскоф. Його терміново доставили в штаб 90-ого прикордонного загону, що у Володимирі-Волинському. Щойно переступивши поріг кабінету, солдат гнівно вигукнув «Війна! Війна». Перебіжчик виявився робітником, комуністом. Зіславшись на слова свого командира роти лейтенанта Шульца, розповів, що о четвертій годині ранку 22 червня цього року німецька армія розпочне з нами війну. Він повідомив, що ворожа артилерія зайняла вихідні позиції, а піхота й танки вихідний рубіж для наступу. Про новину негайно доповіли вищому керівництву СРСР. Після погожого дня люди міцно спали. Рано-вранці Надбужжя прокинулося від небувалої сили громовиці — розпочалася війна. У небі над селами шугали зграї хрестатих літаків, скидали додолу тисячі бомб. Далекобійні гармати з-за Бугу відкрили вогонь по містах Устилуг та Володимир-Волинський. Прикордонні застави Вигаданки, Цуцнова, Рокитниці вступили в нерівний бій з ворогом, що рвався на східний берег Бугу. Коли фашисти підійшли в зону обстрілу дзотів, також почалися бої. Шість дзотів відкрили по ворогу шквальний вогонь з гармат та кулеметів, стали на шляху завойовників неприступними фортецями. Поромівська батарея з дзотів відкрила вогонь по скупченнях гітлерівців. На жменьку сміливців німці обрушили шквал снарядів, проте наші тримались мужньо, завдаючи ворогу втрат в живій силі та техніці. Бійці гарнізону мужньо і відважно боролись з ворогом, але становище їх з кожною хвилиною погіршувалось. Під покровом ночі ворогові вдалося притулитись до стін, дзотів. Вранці 23 червня переправу через Буг почала бомбити радянська авіація. Один з літаків був підбитий німецьким винищувачем і упав на лудинських землях неподалік сільського кладовища. Один член екіпажу приземлився за допомогою парашута біля села Цуцнів. Після бомбардування скупчення німців в місті Грубешів радянські літаки повертались на схід, їх наздогнав над селом Жилинів німецький винищувач і збив одного з них. Два пілоти, рятуючи свої життя, вистрибнули, проте їхні парашути загорілися й вони впали на землю зі своїми кулеметами мертвими. Один пілот з парашутом впав у селі Янів, його, пораненого, підібрали німці, а командир літака згорів у літаку. Мешканець села Жилинів (нині в складі Рогожан) Іван Матияш розповідав мені, що жив біля дзотів, де й застала його війна. Він ховався від сна рядів у протитанкових ровах. Там і знайшли його німці. Один офіцер трохи володів польською мовою. Він послав його до дзотів з білим прапором з пропозицією здатися в полон, натомість їм буде збережено життя. Проте командир дзота офіцер Кущик сказав, що радянські воїни в полон не здаються. Відповіддю ворогові стали гарматні та кулеметні черги. Зазнаючи втрат, фашисти скаженіли від люті. Через вентиляційні щілини протитанкові укріплення закидали газовими гранатами. Так героїчно загинули офіцер Кущик, сержант Іван Кра сильников, молодший лейтенант Григорій Кулєшов. У селі Ізов в перший день війни загинув лейтенант Сковіков, з ним вісім невідомих солдатів, а також Олександр Рижков, 1920 року народження, Іван Канторов з Гомеля, Воронов, який похований в селі Ізов біля хати Катерини Лащ. Спливає час, усе менше залишається ветеранів в живих, свідків трагічних тих часів. Хотілося б, аби наша молодь, наші нащадки знали, що це за сірі залізобетонні споруди, розкидані на полях. Знали, що в них солдати мужньо боролись з ворогом й віддали своє життя за мирне небо над головами нащадків. Чи не пора провести перезахоронення загиблих червоноармійців? Бо біля одного дзота лежить більше десятка солдатів. Слово за вами, працівники військкомату, районної ради. Громадськість вас підтримає та допоможе. Ми повинні ділом підтвердити благородні слова: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто». с. Рогожани Володимир-Волинського району.
