У суботу, 21 червня в устилузькому клубі показували фільм “Чапаєв”. І в кіно, і після на танцях було багато незнайомих міліціонерів і цивільних, вони, як правило, уникали розмов. Лише потім стало відомо, що то вже були переодягнені німці...
Батька вже немає п’ять літ з нами, але спогади його і досі ворушать душу. Тисяча дев’ятсот сорок перший рік, травень. У повітрі, насиченому скреготом танків і машин, що доноситься із-за Бугу, безкінечними перельотами німецьких літаків-шпигунів на нашу територію, віяло війною. Мабуть, тому так поспішно йшла мобілізація чоловіків і хлопців з сіл Побужжя у Червону Армію. Брали для того, щоб отут, в навколишніх лісах рити окопи, будувати дзоти. Того ж травня був призваний на 45-денні збори і житель невеличкого села Вєров Володимир Лисюк. Прикомандирували його до 19-ого окремого кулеметного батальйону Володимир-Волинського укріпрайону на бойові «точки»
Антоніна СОЛОДУХА
У суботу, 21 червня в устилузькому клубі показували фільм “Чапаєв”. І в кіно, і після на танцях було багато незнайомих міліціонерів і цивільних, вони, як правило, уникали розмов. Лише потім стало відомо, що то вже були переодягнені німці. Пізно скінчилися танці. Позаяк новобранці-солдати ще присяги не приймали, то були беззбройні, жили собі вільно, в центрі Устилуга, в наметах. О 4-ій годині ранку вихор мінометного і артилерійського обстрілу по містечку зніс, мов вітром, намети. Вибухи снарядів і мін градом сипались на містечко. Роздягнені і беззбройні новобранці, опинившись в колі вогняного смерчу, не знали, де подітись, групами, поодинці, хто як міг, відходили з Устилуга. Поблизу цегельні біля села Залужжя з лісу їм назустріч вийшов лейтенант у червоноармійській формі. Зраділи, що тут свої, та радість була даремною, порухом руки офіцер, це був переодягнений диверсант, з лісу підкликав німецьких солдатів, які скомандували підняти руки і йти назад в Устилуг. Містечком шастали вже навіть на мотоциклах німці. На шкільному подвір’ї вже десь перед обідом вишикували в ряди всіх узятих у полон людей. З одного боку стояли допризовники, були це сімнадцятирічні юнаки, взяті на військову підготовку перед самісінькою війною. З іншого боку німці вишикували євреїв, яких вже встигли відловити у містечку. Перпендикулярно до них, створюючи прямокутник, стояло цивільне населення і військовополонені, серед яких був і батько. Від прикордонної застави німці пригнали близько трьох десятків поранених і закривавлених прикордонників. Серед них була жінка з двома дітьми. Один німець, видно старший, прикладом відігнав її від прикордонників до шеренги цивільних. Наказали зняти гімнастерки. Нагайками і прикладами били їх. Усім цивільним, допризовникам й іншим полоненим наказали лягти ниць на землю, а над прикордонниками фашисти ще довго глумились. Перекладач-німець оголосив: б’ють їх за те, що вони вбили п’ять крупних чинів, німецьких офіцерів. За це була їм винесена смертна кара. Не витримавши знущань, один із командирів-прикордонників кинувся на німця і став душити його. Гітлерівці тут же застрелили сміливця, а потім ще мертвого довго кололи багнетами розтерзане тіло. Військовополонених змусили вирити яму і наказали зносити туди трупи прикордонників. Страшним було це видовище. Батько був роздягнений і босий, то німець сказав зняти одежу з мертвого прикордонника. Але не зміг він цього зробити — з мертвого одягнути на себе. Під вечір голодних і холодних полонених перегнали за Буг. Допризовників ще в Устилузі відпустили додому, цивільних теж, євреїв, певне, розстріляли. А за Бугом, здається, і не було війни, тихо, люди працюють у полі. Щоб ніхто не виходив із строю, зразу ж вбили декількох, хто зробив крок-другий вбік. Застерегли, що будуть стріляти без попередження. Перша зупинка — Лужков, потім — Грубешів. Там була ночівля серед поля на землі. Притулившись один до одного, щоб тепліше було, спали. Адже більшість були роздягнені. Тому вдень, щоб сонце не пекло, прикладали до тіла гілки з дерев, а вночі від холоду брали дрижаки, хоч було літо. Так починався з 22 червня 1941 року полон мого батька. Батька відправили першим ешелоном. Куди повезуть далі, ніхто не знав. На п’ять днів видали буханець хліба. Завезли у Краків, на станції дівчата у вишитих сорочках, але з червоними хрестами на хустинах годували бранців кашею. Це був Український Червоний Хрест в еміграції. Знов позаганяли у вагони, що ніде голці впасти і далі повезли. Тіснота, сморід у вагоні – і сплять, і по нужді ходять тут, перед бідою всі рівні. Опинились аж у Голландії. У таборі різних національностей люди – поляки, чехи, французи, греки, англійці, італійці. До радянських німці ставилися зовсім не так, як до інших. “Рус” була категорія людей другого сорту. З місяць жили в бараках без нар, спали на тринні. Потім був новий табір, пересильний пункт у місті Лінбург. На той час багато полонених хворіло дизентерією. Ніхто не лікував, навпаки, виявивши хворих, зразу тих людей відбирали. Дороги далі для них уже не було. А як всім хотілося жити. В таборі міста Лінбург Володимир Лисюк навічно розпрощався з своїм односельчанином Миколою Микитюком. Скільки разів домовлявся з ним ставати в шерензі не поряд, а через одного. Щоб як будуть рахувати на “айн, цвай”, не роз’єднали в різні групи. А тут так сталось, що став Микола поряд. Гірко плакав, та нічим не можна було зарадити. Більше його не бачили і не дочекалися по війні дома. Далі дорога для тих, хто залишився, пролягла до німецького табору. Там і довелось батькові прожити решту часу, поки йшла війна. В 1942 році дозволили німецьким бауерам брати собі полонених на господарську роботу. З тих пір працював вдень на хазяїна, а на ніч обов’язково на вечірню перевірку потрібно було явитись у табір. На початку червня 1944 року відкрився другий фронт. Десант американців висадився у Франції і просувався по французькій території переможно і швидко. Німці почали поспішно евакуюватися углиб Німеччини через річку Рейн. Табір з в’язнями теж зрушився з місця. Хвіст обозу відкраявся від головного і поїхав навскоси. Використавши момент 15 чоловік відстали, залишившись по той бік Рейну. Переночували в лісі, дочекавшись американців. Тих, хто не захотів лишитися на Заході, згодом передали радянським військам. Мимо дому, рідної Волині, не давши навіть побачитись із рідними, батька відправили на відбудову шахт Донбасу. Написав листа додому. Прийшла відповідь від чужих людей, бо мати його померла у 1941 році, а батька забили поляки в 1944-ому. Дядьків і тіток теж побили поляки, незважаючи навіть на те, що мати була полячкою. У 1947 році тато повернувся додому, де і прожив усе життя. Спочатку у Вєрові, поки не знесли його, а тоді поселився в Зорі. Останні роки свого життя проживав з дітьми у Володимирі, де і пішов на вічний спочинок. Доля відвела йому довгого віку — до 92-ох років майже дожив. І досі вдома зберігається американська нержавійка-баклажка, подарована американським солдатом Алексом під час визволення батька з полону. Бережемо в родині, як сімейну реліквію, як спогад тих далеких літ. м. Володимир-Волинський.
