Зараз вкрай неоднозначно оцінюють діяльність на Волині так званих “червоних партизанів”. Та є серед них один, до якого, на мій погляд, не можна пред’явити жодних моральних претензій. Більше того, його життєвою долею і прагненням її перебороти варто захоплюватися. Йдеться про Івана Марковича Глущука, нині голову обласного комітету колишніх партизанів і підпільників при обласній раді ветеранів. Сьогодні йому виповнюється 75 років
Зараз вкрай неоднозначно оцінюють діяльність на Волині так званих “червоних партизанів”. Та є серед них один, до якого, на мій погляд, не можна пред’явити жодних моральних претензій. Більше того, його життєвою долею і прагненням її перебороти варто захоплюватися. Йдеться про Івана Марковича Глущука, нині голову обласного комітету колишніх партизанів і підпільників при обласній раді ветеранів. Сьогодні йому виповнюється 75 років
Володимир ЛИС
– Іване Марковичу, ми звикли, що ветерани війни, тим більше інваліди війни, мають, принаймні, за вісімдесят. А ви значно молодший. Так і хочеться запитати: як це трапилося? Але збережемо інтригу і почнемо з ваших життєвих джерел. — Мої корені в селі Гута Ратнівського району. Якщо точніше, на хуторі Поварово, неподалік цього поліського села. У нашій сім’ї було дванадцятеро дітей і тільки шість з них вижили. Мої батьки Марко Семенович і Анастасія Іларіонівна багато й тяжко працювали, але так і залишалися бідними на нашому хуторі, де було всього шість хат. На формування ж свідомості і батьків, і згодом нас, дітей, великий вплив справляв місцевий осередок КПЗУ. А особливо Григорій Головій, який був матросом на знаменитому крейсері “Аврора” і якого в селі й на хуторі так і називали любовно — Матрос. Цей же матрос Головій, а також Степан і Корнило Шковороди були організаторами першого радянського партизанського загону ще восени сорок першого року. Хоча партизани у нашій місцевості діяли і за Польщі у тридцяті роки.
— Це доволі цікаво, бо якось ця сторінка волинської історії останнім часом випадає з поля зору. — Так, за Польщі діяли партизани, і цей рух організовувала та ж КПЗУ. Треба сказати, що капезеушники виступали не лише за возз’єднання Західної України з Радянською Україною, а й були свого роду націонал-комуністами, за що багато з них і поплатилися вже в тридцять дев’ятому, а особливо після війни.
— Як у вашій дитячій свідомості відбився початок війни уже на волинській території? — Ще перед тою війною нашими селами ходили якісь люди, як потім виявилось — німецькі агенти, які агітували наших селян надавати підтримку майбутній новій владі. Мої батьки, як і наші сусіди, відчували, що війна от-от розпочнеться, і навіть пригадую, як ще у сороковому році закопували зерно, щоб зберегти його на випадок війни. А початок війни обійшов наші села боком, тільки пролітали літаки, які скинули кілька бомб. Та вже наприкінці літа в нашій хаті почали збиратися колишні капезеушники і я чув, як вони казали, що треба якось боротися з цими проклятими фашистами. Тут же брати Шковороди і матрос Головій прийняли рішення про організацію партизанського загону, який назвали іменем “червоного наркома” Ворошилова. Ті перші партизани, можна сказати, жили в нашій хаті, харчувалися в нас, з нашого і сусіднього хутора вирушали на завдання. Тож поступово я, малий, втягнувся в їхню діяльність.
— І в чому полягала ваша партизанська діяльність? — Мене, малого хлопчиська, посилали на станцію Заболоття, в інші села під виглядом жебрака, пастуха, щоб придивлявся, що там діється, чи прибули якісь нові війська. Я йшов дивився, а потім розповідав. А партизанами були і мої тато з мамою, і старші брати Серафим та Арсен. Ну й мені хотілося також завоювати їхню довіру, показати, що я також щось можу. То й ішов у розвідку, хоч мені тоді було вісім—дев’ять років. А ще ж ходив біля партизанських коней.
— Ви інвалід війни і знаю, що були тоді ще дитиною тяжко поранені. Як це сталося? — Річ у тім, що той загін Шковороди був, так би мовити, першою ластівкою. Потім на нашу територію прийшли партизани сусідньої Білорусі, а згодом — з’єднання Федорова. Пам’ятаю, як з літаків скидали листівки, які завжди починалися словами: “Смерть німецьким окупантам!”. Мені також доводилося розклеювати ті листівки у Заболотті та довколишніх селах. А потім до нас прийшов білоруський загін Сікорського. Моїм свого роду наставником став нині відомий ветеран партизанського руху Ілля Ілліч Сизонець. На станцію Заболоття прибув німецький бронепоїзд і було вирішено його знищити. Я тоді теж ходив у розвідку. А однієї темної ночі у березні 1944 року партизани розібрали колії і десь близько четвертої години ранку підкотили до станції гармати і бронепоїзд буквально рознесли. Мене ніхто не кликав на ту операцію, але ж мені було дуже цікаво і я теж пішов, а під час бою осколки потрапили в обидві ноги. Я був тяжко поранений, довелося чимало лікуватися.
— А як склалося ваше повоєнне життя? — На жаль, війна звела мою маму в могилу ще у сорок другому. Батько, також важко поранений, хворів і помер у сорок восьмому. Я лишився, по суті, без догляду. Ще у сорок п’ятому мене направили у дитячий будинок, спочатку — у Дубно, а потім — у Луцьк. Довелось з дитинства працювати у колгоспі імені Суворова, в місцевій МТС, розташованій на Гнідаві. Отаке було моє повоєнне дитинство. Потім направили у школу ФЗН у Кривому Розі, звідти потрапив на роботу на Херсонщину. Будучи на службі в армії, поряд з професією штукатура, яка мені не подобалася, я здобув іншу — водія. А після армії не було куди повертатися, бо ж нашу хату німці спалили, тата з мамою не було, то я поїхав до старшого брата, який будував Братську ГЕС. Згодом повернувся на рідну Волинь, працював шофером у Ковелі.
— Знаю, що за освітою ви історик. — Уявіть собі, що тільки у Братську я пішов у п’ятий клас вечірньої школи. Закінчував навчання вже у Ковелі й середню освіту здобув лише у двадцять дев’ять років. Правда, відразу поступив на історичний факультет тодішнього Луцького педінституту. Ну, а по його закінченні була робота у школах Камінь-Каширського і Ратнівського районів, у школі № 7 Луцька, тривалий час викладав автосправу в школі при обласному ДТСААФ. У Луцьку я познайомився зі своєю дружиною Марією Самійлівною, яка мала теж непросту долю, так ми і поєдналися.
— Знаю також, що ви неабиякий шахіст, а також завзятий прихильник здорового способу життя. Це й досі ваші захоплення? — Грати у шахи я навчився уже в армії. Та так захопило, що справді на все життя. Неодноразово брав участь, здобував призи на обласних і міських змаганнях. Щодо способу життя, то досі кожного ранку роблю пробіжки, фіззарядку, йду на спортмайданчик біля мого будинку — без цього не можу.
— Може, тому так виглядаєте у свої 75? А ще ж активна громадська робота... — Знаєте, як не парадоксально, але учасником партизанського руху і ветераном війни мене визнали вже за часів незалежної України, 1995 року. Колись я над цим якось не задумувався. А тут почав зустрічати людей, які пам’ятають мене, малого. Як я у розвідку ходив, як листівки розклеював. Знайшлися документи в архівах. Я горджуся тим, що маю і українські, і білоруські бойові нагороди за ті давні роки мого дитинства. Останній з отриманих орденів уже незалежної України називається “За мужність”.
