Маг-сльозотворець. Оповідання на вечір

Я дивлюсь за вікно на траву, ледь присипану снігом, як цукровою пудрою. Вона – теж суха і печальна попри сніг і блискітки від променів сонця на ньому. 

Невиплаканість моя містить жаль за тим, що було, за тим, що так і не збулося, за тим, чого вже  не буде. 

У ній живуть люди і події, слова і доторки, солодкі ілюзії, хвилини прощань, зустрічі, які відбувалися так нечасто. А потім – лиш у мріях, довгі погляди, які залишились стриміти в серці, як гачки у роті необережної риби, котра зірвалась і утекла, порвавши волосінь, – і хтось часом смикає за ті гачки. Буває, що і я сама, а воно ніби вже й не болить, просто – туга. 

Сліз нема, хоч всередині вони і є, згірклі й перестояні, стверділі в гострі кристали солі, які нічим тепер розмочити, і вони вкривають заледве нарослий тоненький захисний покрив душі, як сніг траву за вікном. 

На всіх невидимих ранах той покрив пече від солі. Все чекає хвилі, яка розмочить, порве шлюзи, розчинить в собі, а тоді змиє ту сіль. 

Хвилі нема. 

Демон мовчки наливає собі в келих червоне вино, дуже доречне цього зимового ранку, сухе і терпке, як задавнене кохання без відповіді.

– І що заважає тобі плакати? – запитує він, вдивляючись в мене так пильно, що може, здається, побачити все, що я ховала навіть від себе, не те що від нього.

– Нічого не заважає, мабуть. Просто нема сліз. Буває, що плачеш всередину себе… 

Може, коли рівень води в тобі підніметься аж до очей, – тоді це все природно виллється, а поки це просто перепалюється на сіль. І складається в душі, як в якійсь баночці для спецій із дуже промовистим і правдивим написом. 

«Сіль», ага. 

Соляний стовп, дружина Лота, яка озирнулася на те, що було.

Демон допиває келих, крутить його в пальцях, читаючи знаки, залишені крапельками вина:

– Сіль, знаєш, – штука не проста, вона акумулює в собі багато усякого, забирає і чистить.

Я киваю: 

– Знаю. 

При цьому разом з усім, що вона забирає, її розчиняють у воді, аби відпустити оте «багато всякого».

– Ну то розчини це у воді. Вода – це ж не тільки сльози? – зауважує демон, розгортаючи собі цукерку – чорний шоколад із червоним перцем.

– Не тільки. Але. У мені занадто багато солі. Мені потрібна хвиля. Дай мені хвилю. 

Хай це буде хвиля обіймів. 

Чи хвиля поцілунків. 

Чи хвиля слів – простих і незрадливих. 

Хай це будуть слова «не бійся, я – поряд».

Або «відпусти контроль – і довірся мені».

Або банальне «кохаю» – і щоб це була правда.

Або…

Не знаю, щось таке, щоб після довгої паузи почати дихати. І щоб відчинилися шлюзи.

Демон примружує очі, як кіт, дивиться на сніг, який виграє міріадами блискіток, і каже:

– Іноді люди просять, самі не відаючи, що. Де я візьму тобі хвилю? Ну або… – підморгує змовницьки він. – Давай влаштуємо землетрус і зрушимо цунамі? 

Я мовчу.

– А ще я чув, бували маги, які могли стукнути палицею по каменю – і з нього починала текти вода… Можемо спробувати. Я – маг. І палиця в мене є. 

– Спробу зараховано, – киваю я. – Давай поки зійдемося на тому, що всьому свій час? 

Я дивлюся на небо, безмежна його блакить заповнює очі, горло й легені, пронизує серце холодним повітрям зимового ранку.

Маг-сльозотворець. Щось у цьому є… 

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії #покирозчиняється цукор.