Слабозрячий Павло – поводир Ганни. Історія на вечір

Йшли якось селом двоє старців. Жінка, якій було трохи за 50, і чоловік, старший від неї. Жебрачка була повністю незрячою, а чолов’яга, який не розлучався із полотняним мішечком за плечима, мав зір на відстані руки. Зате він вправно прокладав собі шлях дерев’яними палицями, міцно тримаючи їх в обох руках. Ніхто не знав достеменно, звідки вони родом і що то за люди.

Кому хотіли, тому й розповідали, як вони об’єдналися, щоб прохати шматок хліба. Ганна, так звали жінку, до 12 років бачила усе своїми очима. Та звідкись взялася підступна хвороба, й для неї настала нестерпна вічна ніч.

Батьки – в поле до роботи, а їхня донька з похмурим обличчям сідала біля вікна у вічному очікуванні. Коли батьки пішли у засвіти, її забрала до себе рідна тітка. 

Якось до тітчиної оселі зайшов уже немолодий чоловік, якого звали Павлом. Розговорилися. Павло запропонував жінці йти з ним старцювати. Погодилася відразу, бо хотіла полегшити життя своїй тітці. Все-таки на одного рота менше в сім’ї стане, адже роки були голодні, повоєнні.

А сам поводир – Павло – отримав травму очей, працюючи на цегельні, біля печей.

Їх пізнавали ще здаля, коли підходили до села. Гукали щиро: 

– Звідкіля, люди добрі, вас Бог до нас послав?

Павло хитрувато мружив очі й стиха відказував:

– Із малих і великих доріг мандруємо. Може приймете на ночівлю?

– А чого б і не запросити? Бачимо, ви – люди не гордовиті. Мене Степаном звуть, – простягнув руку господар оселі. – Підемо до хати, там моя Марія порядкує.

– Пригощайтеся, люди добрі, чим Бог послав, гуртом і повечеряємо, – запрошувала Марія до столу неочікуваних гостей.

– Дякуємо, Бог вам віддячить, – вставила слово сліпа Ганна.

– То що там у світі робиться? – поважно запитав господар, витер ложку і поклав уже біля пустої тарілки.

– Мандрували ми усюди... Наслухалися і доброго, й поганого. Казали нам люди, в яких ми ночували, як от, приміром, у вас зараз, що потроху почали свої хати будувати. Це – добре. Але говорили й про інше. Кажуть, що силою стягують плуги, борони, віялки у колгосп. І коней потроху забирають. Влада, яка прийшла, обіцяє райське життя. Як на мій хлопський розум, не вірю у солоденьке життя, дуже вже м’яко стелять, і це насторожує. 

А ще в одному селі почули ось таку історію. Перед війною стали люди розживатися, купив якось молодий господар коня. Сів на нього й хотів хвацько погарцювати, та переоцінив свої сили. Упав раптово із буйного горілиць і розтрощив ногу. А тут – війна. Хлопців – у військо, а каліку обминають. Багато з них не повернулося з фронту. Батьки радіють: хоч мають удома каліку, зате – живий. Вже й одружився, має свою сім’ю. Ось і розсудіть, кому пощастило…  

Кожен із присутніх залишився при своїй думці. З тим і розійшлися по кутках на ночівлю.

Марія принесла зі стодоли кілька добре вимолочених снопів і гарно вимостила солому на долівці. Коли діти уже поснули, сліпа Ганна стала просити Марію, щоб та нагріла їй води і вилляла у велику балію: захотілося жінці помитися й одягнути свіжу, хоча й не нову, сорочку. Промовила стиха:

– Знаєш, Маріє, припасла її на великий празник… Але сьогодні у вашій оселі відчула себе, як на святі. Ти – добра людина, хай береже тебе Бог, що ви зі своїм господарем так подбали про нас… 

Марія принесла з комори придбане «на свято» запашне мило і, даючи його Ганні, зауважила:

– Виміняла у гендлярів, які їздили сьогодні по селах, на цукор. Розвелося їх тепер, як комах на смітнику. Усі хочуть із нас щось здерти…

Сіріло, розпочинався новий день. Марія вже була на ногах, коли інші тільки-тільки прокидалися.

Чоловік господині вже гукав на все обійстя:

– Сідайте, діти, і ви, старці, будемо гуртом їсти те, що Бог послав! Від щирої молитви та великої миски християнину не гоже відвертатися. Христос посеред нас є і буде. Амінь!

Не зогледілася Марія, як на столі вже стало порожньо. Потому усі стали готуватися походу в  храм.

Найперше зібралися старці. Коли виходили з оселі, Ганна щиро мовила:

– Спаси вас, Господи! Будемо молитися за ваших дітей, щоб обійшла їх гірка доля, яку маємо ми з Павлом. Пішли з торбами за хлібом, щоб якось вижити… Що й казати, немає де в полі бідному сховатися, коли навкруги дмуть вітрюгани. 

Павло почекав, коли Ганна вчепиться за мотузяні вервечки його заплічника, і ретельно, намацуючи жебрацькими костурами землю, обоє подалися до храму.

Старці на мить зупинилися: в селі стояла тиша, повітря було п’янке й солодке. В небі розхристано пливли надто сліпучі хмаринки.

Коли наближалися до великої місцевої церкви, то все виразніше чули побожний спів і гарячу молитву. Павло подумав: «Душа християнська не повинна боятися вмерти на землі. Ми ж тут – тимчасові гості, і рано чи пізно в кожного з нас закінчиться земна мандрівка. Тут ми маємо сльози скорботи й мук. Тому  людина й лине до Бога за радістю і спокоєм душі…».

…Ганна і Павло присіли на східцях церкви, голосно молилися, раз-по-раз прислухалися до розмов місцевих селян. До них підходили по-святковому одягнені люди: гарні, білолиці жінки, говіркі чоловіки. Хитали головами, мовляв, «тяжка у вас доля, старці». Ганна, а вона була жінкою мудрою, не сперечалася, лише стиха відказувала їм:

– Все, що Богом призначене, не обминеш. Людина, як пір’їнка, – дмухнеш і полетить. Отож і доля в кожного – своя…

А тим часом біля церкви дуже жваво йшла торгівля. Діти особливо полюбляли цукрових півників. Навкруги стояли селяни з яскравими букетами, кошиками яблук і груш – свято ж Спаса! Звичайно, багато чого отримали й старці, їх щедро обдаровували пирогами, грішми, фруктами. Люди не скупилися…

Потроху сонце котилося до полудня, а відтак завершувалося богослужіння. Зібравши увесь свій «скарб», що дали люди, старці лаштувалися у неблизьку дорогу. Павло, як поводир, намітив свій шлях до іншого села, знаючи, що там їх теж нагодують і забезпечать ночівлею. Над їхніми головами летіли й швидко зникали у красивих небесах рідного краю пухнасті хмари. А це значить, що життя сьогодні не закінчується: буде і сонце, і дощ, і новий день.

Гарний і безхмарний…

Зараз немало різних «людців» хочуть стати поводирями у різних сферах нашого життя. Їх буде ще більше у період майбутніх виборів.

Отож нам треба уважно придивлятися до усіх тих, хто під солоденькими гаслами хоче нам на очі облуду вчепити, щоб ми враз стали «сліпцями».

Будьмо уважні! Тягнімося до світла та правди.

Місто Горохів.

Григорій ПОЛІЩУК, член Національної спілки журналістів України.