«Сини мої – моєї долі крила – Несіть родинний вогник в майбуття…» (Зоя ЖУРАВКА).
Династія волинських аграріїв: «Слово мами – закон, допоки Бог дарує щастя почуватися поруч неї дітьми»
У селі Вільхівка, що на Горохівщині, домогосподарство Надії Жигун здалеку примітне повсюдними порядками, відколи в ньому у 1950-их роках оселилися її сім’я. 21 грудня минулого року Господь подарував цій жінці 85-річчя
На порозі свого дому ювілярка стрічала гостей привітною і елегантною. Власне, такою її на вулицях рідного села завше бачать односельчани, а книголюби з усієї вільхівської округи досі згадують пані Надію завідувачкою сільської бібліотеки, яка нагородою за прочитану книгу дарувала читачам похвальне слово, погляд, усмішку. Знаю і я цю Берегиню, відколи підростала літечками в дідуся й бабусі у Вільхівці. Маю за честь донині спілкуватися з авторитетною в нашому краї родиною Жигунів та її мудрою Берегинею.
«ТІЛЬКИ ДУХОВНО БІДНА ЛЮДИНА НЕ ЗНАЄ ЦІНИ ПРАЦІ БІБЛІОТЕКАРЯ»
– Всюди красиво, як завжди: кущі підрізані, дерева обкопані, подвір’я заметене, все настільки доглянуте, що виглядає, наче нове, – з року в рік зауважує біля обійстя Надії Григорівни директорка Горохівської центральної бібліотеки Ольга Єлісєєва.
Ольга Василівна, хрещена мати мого сина й найкраща подруга дитинства, теж має вагому причину бувати в моїй рідній Вільхівці. Вона ж бо – учениця Надії Жигун! Під її наставництвом нинішня головна бібліотекарка Горохівської територіальної громади починала свою професійну дорогу після закінчення факультету бібліотечної справи Рівненського інституту культури.
Обоє сини раді годити мамі в своїх квартирах, та вона ж сказала, як зав’язала: «Мій дім – у Вільхівці!».
«Робота бібліотекаря дуже важлива, потрібна, незамінна й тільки духовно бідна людина не складе їй належної ціни!» – так досвідчена спеціалістка навчала молоду колегу щоденній взірцевості, якої тоді вже сягнула сама, й про що донині засвідчують її численні іменні державні, обласні, районні та профспілкові нагороди та присвоєне Вільхівській бібліотеці звання установи відмінної роботи.
– Надія Григорівна вчила мене не всьому відразу. Пройшли місяці, доки ввірила мені формуляри. В мої обов’язки входив випуск колгоспної стінгазети, обговорення книг із селянами, учнями школи й ще багато просвітницької праці, про яку у виші розказували хіба що високими словами. Моя наставниця була вимогливою, відвертою, дуже доброзичливою. В її сільському «університеті» я отримала безцінний досвід і благословення на успішну професійну дорогу до своєї нинішньої посади, – дорожить спогадами Ольга Єлісєєва.
…Дім ювілярки серед зими розцвітав квітами від сусідів, учасників від народного аматорського хору «Хлібодар», односельців. Привітати іменинницю зі знаковим ювілеєм із Холонева приїхала її 87-річна колишня колега Віра Микитівна Кравчук.
– Ці жінки – то золоті кадри нашої Волині, – каже при кожній гарній нагоді ексначальник відділу культури Горохівщини Діна Колесник.

«Кохання «їхало» за мною на коні, як у кіно»
Я ж завжди ціную Надію Григорівну ще й як подругу своїх покійних батьків: Марії і Степана Кривеньких – культпрацівниці краю та заслуженого працівника культури України, почесного громадянина Волині, автора гімну «Волинь моя» та інших пісень, а ось про сокровенне наважилася розпитати її вперше. Отож, героїня цієї публікації родом із села Ракувка, що на території гміни Княжпіль Білгорайського повіту Люблінського воєводства. У волинське село Діброва її сім’я була переселена в 1945-му році. Після закінчення Сенкевичівської школи та бухгалтерських курсів Надія працювала помічником бухгалтера, а за свого Володимира вийшла заміж, зустрівши вісімнадцяту весну. 21-річний парубок тоді прибув працювати агрономом із Сумщини, тому не дивно, що свою долю зустрів у полі.
– Я поверталася з Вільхівки в Діброву, а він звідкілясь узявся позаду верхи. Доки я йшла, чула цокіт копит, тільки-но зупинялася, кінь теж ставав, наче вкопаний. Ось так і познайомилися, а невдовзі й побралися», – ніби переповіла сюжет із відомого фільму «Кавказька полонянка».
Вільхівські довгожителі донині згадують наскільки мудро володів фаховими знаннями її чоловік Володимир Жигун. Досвідчені аграрії того часу поклали на нього великі хліборобські надії. Й не помилилися. Невдовзі Володимир Андрійович очолив місцевий колгосп і гідно головував у ньому 36 років поспіль. Його дружина закінчила Луцьке культосвітнє училище й так само жертовно на 29 років поринула в роботу бібліотекарки, завідувачки. Була депутаткою сільради, головою жіночої ради, вспіваючи при цьому дати лад нескінченній роботі вдома. На жаль, через важку хворобу її чоловік пішов у засвіти 54-літнім. Цьогоріч 12 січня минуло 34 роки, як спочиває у Вічності.
Заслужений працівник сільського господарства України Володимир Жигун залишив по собі Вільхівку й довколишні села заможними, збудувавши школу, дитячий садок, кафе, клуб, медпункт, заасфальтувавши вулиці… Разом із Степаном Кривеньким він створював народний аматорський хор «Хлібодар», в якому теж співав.
«Мати наша – сивая горлиця, все до її серденька горнеться…»
Одразу спадають на думку слова геніального Бориса Олійника, якщо знати, що сини пані Надії – 64-річний Леонід Володимирович і 60-річний Олександр Володимирович – воістину дорожать материнською любов’ю, отчою хатою, своєю родиною. Схожі на батька, наче дві краплини води, в день нашої зустрічі вони, як і годиться, першими привітали неньку з ювілеєм у рідній світлиці.
Обоє свого часу пішли його хліборобською стежиною. При іменитому батькові-керівнику хлопці підростали навченими всій сільській роботі. Обоє закінчили Національну академію аграрних наук України.
Леонід із дружиною Зінаїдою живуть неподалік Чернігова. Його велика любляча родина – діти Юлія, Олександр, Володимир, внуки Вероніка, Роман та Тимофій. Олександр із дружиною Жанною та донькою Ярославою – вже давно кияни.
Обоє сини раді годити мамі в своїх квартирах, та вона ж сказала, як зав’язала: «Мій дім – у Вільхівці!».
Чоловіки до сліз зворушливо називали короткою дорогу додому до мами зі своїх домашніх виріїв, хоча Чернігів і Київ, звісно, неблизько. Вони приїжджають у Вільхівку зі сім’ями без нагадувань, щоб обробити город, сад, допомогти все догледіти, зібрати врожай, а найперше й кілька разів у місяць, щоб просто побачити неньку. Їхня любов і повага до неї настільки велика, що вже й на висоті своєї мудрості не перечать найріднішій навіть у випадках, коли вже прийняли рішення зробити щось по-своєму. Мовляв, слово мами – закон. Доки Бог дарує щастя поруч неї почуватися вдячними дітьми!
