«Я хочу дожити свої роки по-людськи!».
«Я ще, може, й дідуся якогось причарую…». Історія на вечір
У моєї подруги захворіла мама. Часта така «хвороба» – називається «старість», і майже у кожного з нас вона попереду. Лікарі сказали: «Готуйтеся… пів року, максимум – рік»…
Уся родина почала ходити навшпиньках, щоб старенькій було спокійно. Дітям заборонили бігати, шуміти й навіть голосно сміятися. Відклали святкування дня народження глави сім’ї – «зараз же не до свят».
Старшій доньці не купили омріяну рожеву шубу – «а раптом скоро похорон, стільки витрат, як ти підеш у рожевій шубі, немов іграшковий ведмедик?».
Молодшого сина не відпустили у спортивний табір – «а раптом щось станеться, як тебе забирати, ти ж навіть з бабусею не попрощаєшся».
Сама подруга цілими вечорами сидить біля мами. Питає: «Може, водички? Бульйончику? Пісеньку? Ще одну подушку?».
Мама якось обережно попросила морозива й суші. «Ні-ні!» – відразу обірвали її. – «У морозиві – цукор, у соєвому соусі – сіль. І те, й інше – шкідливо».
Старенька пожила так два місяці… А потім зібралася спершу до сестри в сусіднє містечко, а далі заявила, що подумає про будинок для літніх людей. Бо її дістало жити серед «мерців».
«Це не я помираю, це ви всі вже померли, ходите тут, як тіні», – сказала вона.
«Це не я помираю, це ви всі вже померли, ходите тут, як тіні, – сказала вона. – А я хочу дожити свої роки по-людськи».
Святкуючи дні народження, милуючись онучкою в рожевій шубі, пишаючись онуком-спортсменом. І так, вона хоче морозива, а не овочевого бульйону. Так, може й печінка заболить після того морозива… Але коли тобі 84 і й так усе болить – яка різниця?
Гроші на похорон вона давно відклала, заповіт написала. І тепер має право пожити для себе. «А там, може, й дідуся якогось причарую. Головне – не вертайте мене в той «передбанник моргу», поки я ще жива».
Бо в неї, знаєте, ще є плани на це життя. «Іди, онучко, купи собі ту шубу. Я хочу, щоб ти пам’ятала бабусю веселою, а не розвалюхою, біля якої всі тільки бігають та зітхають».
Цій історії вже майже чотири роки.
Старенька досі жива, встигла видати онучку заміж. Діда так і не причарувала: каже, «нудні вони всі, про смерть балакають та спіднє собі в труну готують». Зате знайшла подругу по листуванню й вже збирається до неї в гості.
Бо життя – воно відбувається з тобою щодня.
Є величезна різниця між «я можу», «я хочу», «я роблю» й «я чекаю, коли щось станеться».
