«Кажу, що працюю офіціанткою, навіщо всім знати, що я – пілот вертольота?»

Їй лише 22. Але вона вправно підіймає величезний транспортно-бойовий вертоліт у повітря і дуже зосереджено вдивляється у горизонт, попереджаючи свого напарника: «Справа зграя птахів, попереду високий ЛЕП…». Лінії електропередачі, стовпи, несподівані вишки – все це перешкода для вертольотів, які літають, максимально притискаючись до землі.

– Я літаю вже майже два роки, – каже Катерина. – Неодноразово була в ротації на Харківщині. Завдання бувають різні. Старші чоловіки шкодують мене, можуть сказати: «Ти ж – дівчинка». Намагаються руку подати, коли виходжу з вертольота, щось піднести чи не поставити на бойове чергування. Завжди кажу, що все це можу робити також, не треба мене жаліти. А мої однолітки чи трохи старші молоді офіцери наголошують на гендерній рівності і майже ніколи не перебирають на себе те, що я маю зробити на рівні з ними. А мені й не важко. Я ж знала, куди ішла, навіщо. Пілотування вертольота – робота, яку може так само, як і чоловік, робити будь-яка жінка... Та коли до мене залицяються і питають, ким я працюю, відповідаю, що – офіціантка. Навіщо всім знати, що я – пілот вертольота?

Пілотування вертольота – робота, яку може так само, як і чоловік, робити будь-яка жінка... 

– У моїй родині в армії служили і батько, і мама, – продовжує Катя. – Тато часто брав мене на військовий аеродром, я з дитинства літала на вертольотах. І мені дуже це подобалося. Однокласникам потім фоточки показувала. Так що ще в школі, класі у дев’ятому, я вирішила, що піду по військовій лінії і навчуся сама керувати вертольотом. Батьки мене лише підтримували в цьому. Це – мій вибір. Вони його поважають і не зупиняли мене. 

Ми летимо над полями, перескакуючи посадки. Командир екіпажу час від часу передає керування вертольотом Катерині, зауважує, як краще виконувати деякі рухи. Дівчина одразу робить так, як їй радять. Вона – уважна і зосереджена. Але, коли на одному з полів бачить групу людей, які покидали свої знаряддя і, піднявши обличчя в небо, махають руками, вітаючи вертоліт, і вона, і командир відсувають блістери і махають у відповідь.

– Пам’ятаєте свій перший виліт?

– Звичайно. Спочатку довгий час ми тренувалися на тренажерах, потім літали на Мі-2. А згодом прийшов час сідати у крісло «правака». 

(Довідково: екіпаж вертольота завжди складається з трьох людей. Командир екіпажу – він сидить зліва. Його завдання – пілотування та командування екіпажем. Льотчик-штурман, якого називають «праваком», відповідає за навігацію – стежить за маршрутом (як зараз Катя). Та бортовий технік, в обов’язки якого входить технічне обслуговування, підтримання технічної справності, заправка. Із правого крісла з часом штурман може і має пересісти у ліве «сідло». Але не з усіма це стається. Заради правди треба сказати, що в історії армійської авіації дві жінки входили у склади екіпажів. Але жодна з них не пересіла у крісло командира. Поки).

– Я почала літати вже під час повномасштабного наступу, – каже льотчиця. – Вже тоді мені хотілося виконувати бойові завдання. Це – найголовніше. Півтора року я беру участь у бойових вильотах. В основному працювала в Харківській області. Неодноразово літала неподалік лінії бойового зіткнення… Чи не страшно? А навіщо я тоді вчилася на пілота? Щоб де літати? З умовою командування, що буду виконувати завдання лише в безпечних місцях? А хіба вони є зараз в Україні? Я на рівних із чоловіками готова – і хочу робити свою роботу.

Після польоту, повернувшись на невеличкий аеродром, командир екіпажу доповідає керівництву про виконане завдання, борттехнік стежить за заправкою вертольота та заповнює свої папери, а Катерина несподівано дістає драбину, бере засіб для миття вікон і починає ззовні витирати кабіну вертольота, відтираючи скло від комах, які залишили сліди під час польоту. Я її фотографую, а дівчина сміється:

– Розмістите таке фото в інтернеті, і всі будуть казати, що я тут за тим, аби вікна протирати. 

Командир екіпажу повертається і пояснює: «Витирати блістер кабіни і є справою «правака». Так робив у свій час я. Поки так робить Катерина. Коли вона стане командиром екіпажу, це буде робити її «правак». Такі правила у нашому роді військ».

– Катю, а чому ви обрали саме вертоліт, а не штурмові літаки?

– Мені подобається відчуття польоту. В штурмовому літакові інша швидкість, так політ не відчуваєш. І у вертольота більше можливостей, на ньому можна виконати більше завдань. Літак може сісти тільки на аеродромі. Потрібна відстань злітної смуги, аби сісти. А вертоліт може приземлитися де завгодно – в полі, на галявині, – каже Катерина і продовжує:

– Я добре усвідомлюю, що я – не перша жінка-пілот вертольота. Просто зараз – одна. Але мені б дуже хотілося, щоб більше дівчат літали. 

Віолетта КІРТОКА, «Цензор.НЕТ»

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ

Читайте також: Сталевий воїн на сталевій машині: історія бійця з волинської бригади