Село
ЯК У ЛЮБЕШОВІ ДОБУВАЛИ ЗЕРНО ДЛЯ ГОЛОДУЮЧИХ
Голоду на Волині не було ні в 1932—1933, ні в 1946—1947 роках, і коли в багатьох східних областях України людей вбивав голодомор, волиняни приходили на допомогу...
Голоду на Волині не було ні в 1932—1933, ні в 1946—1947 роках, і коли в багатьох східних областях України людей вбивав голодомор, волиняни приходили на допомогу
Олексій БРЕНЧУК,
ветеран педагогічної праці
Після війни на Волинь, в тому числі в Любешівський район, досить часто прибували біженці, щоб рятуватися від голодної смерті. Як правило, вони були з мішками. Тому інколи тих людей називали «мішочниками». Селяни Любешівського району рятували цих людей, давали їм зерно, продукти харчування. Тоді багатьох місцевих господарів сіл Волині, які мали «забагато» землі та старанно трудилися, колишні більшовицькі керівники вважали «ворогами народу», розкуркулювали і, як правило, цілими сім’ями відправляли до Сибіру.
Награбоване селянське зерно завозили в Любешівський католицький костел Яна Євангелісти. Згаданий костел належав до пам’яток давньої архітектури. Мешканці Любешова прагнули зберегти цю споруду, яка частково була зруйнована у воєнні роки.
Кожного дня підводами завозили зерно в приміщення костелу. Не тільки «куркулі», а майже всі селяни були зобов’язані здавати поставки зерна. Контролювали здачу уповноважені від райкому партії. Біля костелу стояла будка, де цілодобово сторож з собакою охороняв двері, щоб туди ніхто не міг проникнути. Проте охорона виявилась не зовсім надійною.
З протилежного боку знаходився корпус кляштора католиків, де в давнину працювала школа піярів, тобто дітей давніх католиків. Від того кляштора, на рівні його стелі був невеличкий прохід до костелу. Поступово деякі мешканці Любешова стали пробиратися до складу зерна, яке зберігалося в костелі. Одним з перших, хто з мішками зумів проникнути до складу, був завгосп Любешівської школи Микола Столяр, який прибув з Вінниччини, щоб врятуватися від голоду. Згодом до складу знайшли дорогу керівник районного радіовузла Олександр Шаповал, що прибув у Любешів з міста Любеч Чернігівської області, колишній учень сьомого класу Федір Булавський, інші мешканці селища. Неподалік від костелу розташувався базар, тому було досить зручно, не викликаючи підозрінь, підійматися. Розповідали, що й деякі «мішочники» іноді потрапляли до складу. Була своя охорона, яка уважно спостерігала, щоб не потрапити в пастку. Говорили любешівці, що то не розкрадання, а перерозподіл награбованого зерна.
Однак сталася несподіванка. Один з тих сміливців, що брали зі складу мішки з борошном, проявив необережність, один з мішків виявився з діркою, тому через весь склад зерна проліг помітний слід. По тому сліду працівники міліції добралися до місця, куди переносилися мішки. Наступного дня були заарештовані всі учні, що жили в гуртожитку, керівник радіовузла та інші підозрювані. Завгоспу школи Столяру вдалося втекти. Пошуки його виявились марними.
Після попереднього розслідування всіх підозрюваних відправили до Луцької в’язниці. Через два місяці всіх вантажним автомобілем повернули в Любешів, розмістили в камері тимчасового утримання, а наступного дня всіх — близько десяти осіб підозрюваних — надійні охоронці, озброєні кулеметами та автоматами, вели на суд у приміщення Будинку культури Любешова — нині там магазин.
Зібралось дуже багато людей. Почався допит. Підозрювані не визнали звинувачення. Виступив адвокат, який сказав, що школярів треба було допитувати в присутності вчителя, без погроз та залякувань. Суд припинився. Було доручено допитувати учнів у присутності вчительки.
Все ж засудили трьох осіб: двох учнів і керівника радіовузла. Засуджені відбували покарання на Житомирщині, в кам’яному кар’єрі.
Олексій БРЕНЧУК,
ветеран педагогічної праці
Після війни на Волинь, в тому числі в Любешівський район, досить часто прибували біженці, щоб рятуватися від голодної смерті. Як правило, вони були з мішками. Тому інколи тих людей називали «мішочниками». Селяни Любешівського району рятували цих людей, давали їм зерно, продукти харчування. Тоді багатьох місцевих господарів сіл Волині, які мали «забагато» землі та старанно трудилися, колишні більшовицькі керівники вважали «ворогами народу», розкуркулювали і, як правило, цілими сім’ями відправляли до Сибіру.
Награбоване селянське зерно завозили в Любешівський католицький костел Яна Євангелісти. Згаданий костел належав до пам’яток давньої архітектури. Мешканці Любешова прагнули зберегти цю споруду, яка частково була зруйнована у воєнні роки.
Кожного дня підводами завозили зерно в приміщення костелу. Не тільки «куркулі», а майже всі селяни були зобов’язані здавати поставки зерна. Контролювали здачу уповноважені від райкому партії. Біля костелу стояла будка, де цілодобово сторож з собакою охороняв двері, щоб туди ніхто не міг проникнути. Проте охорона виявилась не зовсім надійною.
З протилежного боку знаходився корпус кляштора католиків, де в давнину працювала школа піярів, тобто дітей давніх католиків. Від того кляштора, на рівні його стелі був невеличкий прохід до костелу. Поступово деякі мешканці Любешова стали пробиратися до складу зерна, яке зберігалося в костелі. Одним з перших, хто з мішками зумів проникнути до складу, був завгосп Любешівської школи Микола Столяр, який прибув з Вінниччини, щоб врятуватися від голоду. Згодом до складу знайшли дорогу керівник районного радіовузла Олександр Шаповал, що прибув у Любешів з міста Любеч Чернігівської області, колишній учень сьомого класу Федір Булавський, інші мешканці селища. Неподалік від костелу розташувався базар, тому було досить зручно, не викликаючи підозрінь, підійматися. Розповідали, що й деякі «мішочники» іноді потрапляли до складу. Була своя охорона, яка уважно спостерігала, щоб не потрапити в пастку. Говорили любешівці, що то не розкрадання, а перерозподіл награбованого зерна.
Однак сталася несподіванка. Один з тих сміливців, що брали зі складу мішки з борошном, проявив необережність, один з мішків виявився з діркою, тому через весь склад зерна проліг помітний слід. По тому сліду працівники міліції добралися до місця, куди переносилися мішки. Наступного дня були заарештовані всі учні, що жили в гуртожитку, керівник радіовузла та інші підозрювані. Завгоспу школи Столяру вдалося втекти. Пошуки його виявились марними.
Після попереднього розслідування всіх підозрюваних відправили до Луцької в’язниці. Через два місяці всіх вантажним автомобілем повернули в Любешів, розмістили в камері тимчасового утримання, а наступного дня всіх — близько десяти осіб підозрюваних — надійні охоронці, озброєні кулеметами та автоматами, вели на суд у приміщення Будинку культури Любешова — нині там магазин.
Зібралось дуже багато людей. Почався допит. Підозрювані не визнали звинувачення. Виступив адвокат, який сказав, що школярів треба було допитувати в присутності вчителя, без погроз та залякувань. Суд припинився. Було доручено допитувати учнів у присутності вчительки.
Все ж засудили трьох осіб: двох учнів і керівника радіовузла. Засуджені відбували покарання на Житомирщині, в кам’яному кар’єрі.