Родина Прийменків – троє дорослих і троє дітей – миттєво загинула від путінської авіабомби

Будинок родини Прийменків із Сумщини завжди був наповнений домашнім теплом і дитячими голосами. Віталій та Катерина Прийменки мали 3 синів: 15-річного Артема, 10-річного Єгора та 5-річного Кирила. Разом з ними також проживала мама Віталія. 

Родина планувала виїхати до безпечного місця зранку 7 березня 2022 року, але затрималася на один день, очікуючи на «зелений коридор». І вже ввечері їх не стало: росія вбила всю родину, знищивши їхній будинок до фундаменту авіабомбою.
У рамках проєкту «Життя після втрати» на «24 Каналі» сестра Віталія, Анна Прийменко, розповіла історію щасливої багатодітної родини, яка через росію трагічно загинула в один день.

Пройшли усі труднощі разом і померли в один день…

«Чудова мама, чудова бабуся і чудова свекруха. Таких людей – дуже мало, про це всі знайомі і друзі говорили», – так згадує Анна Прийменко свою маму, 63-літню Валентину, яка загинула разом зі старшим сином і його родиною. І додає, що Валентина мала найдобріше серце.

Батько Анни та Віталія помер у 2009-му, і з того часу старший на 3,5 роки брат завжди піклувався про свою молодшу сестру. Через невелику різницю у віці Анна і Віталій завжди були разом і мали дружні відносини.

– Я просто неймовірно обожнювала його сім’ю, його дітей, дружину. Ми дуже дружно жили. Я дуже цінувала їх, – поділилася Анна.

Зі своєю майбутньою дружиною Віталій, який родом із Сум, познайомився під час відрядження у Бахмут, де жила Катерина. Вони зустрічалися 2,5 роки та у 2006-му побралися, а через пів року у них народився первісток – Артем.

«Як і в усіх родинах – у них теж були труднощі, але вони зуміли все це пережити й залишитись разом, при цьому народити трьох прекрасних дітей. І, на жаль, померти в один день», – розповіла Анна.

 «Любила, як своїх дітей»

Старший Артем, якому на момент загибелі виповнилося 15 років, був справжньою гордістю родини – багаторазовий чемпіон України з самбо, зай­мався дзюдо. 10-річний Єгор також любив спорт, але ще не встиг досягти таких результатів. А наймолодший – Кирило – ходив до садочка, хлопчику було лише 5 років, коли росіяни скинули на їхній будинок авіабомбу.

– Діти є діти, вони – чудові, їх усі люблять, але це були якісь незвичайні діти, їх усі називали богатирями. Артема називали поцілованим Богом, він був такий розумний та свідомий на свій вік. Такі вони були, ці хлопці. Я вважала їх своїми дітьми в прямому розумінні цього слова. Вони не були мені племінниками, вони були мені дітьми – синами. Я обожнювала їх настільки, настільки взагалі можливо любити своїх дітей, – поділилася Анна.

Анна вже багато років жила в Києві, але на всі свята і дні народження приїжджала до рідних у Суми. Так у їхній родині було заведено – усі свята зустрічати в сімейному колі. Для хлопців, згадує Анна, вона й сама була як свято, адже завжди з’являлася в ці дні. У сім’ї панувала весела й затишна атмосфера. Разом із рідними Анна їздила відпочивати і вчила молодших племінників – Єгора і Кирила – кататися на лижах.

– Дуже багато спогадів залишилося, бо ми стільки часу проводили разом, попри те, що я була далеко. У кожній зустрічі, кожній поїздці було стільки веселощів і спогадів… Тепер єдине, що залишилося, – це спогади, – сказала Анна.
«Їх вже не мало там бути…»

З перших днів із Сум було практично неможливо вибратися: росіяни розстрілювали автомобільні колони, які намагалися виїхати.

Новий, 2022-ий рік, і Різдво Анна зустрічала з рідними в Сумах. Це був останній раз, коли вони збиралися усі разом. Наступного разу мали зустрітися 8 березня, але 24 лютого 2022 року росія роз’єднала родину – Анна лишилася в Києві, а її рідні – в Сумах. Вони домовилися зустрітися на Заході України, але з перших днів із Сум було практично неможливо вибратися: росіяни розстрілювали автомобільні колони, які намагалися виїхати.

Увесь час родина Прийменків шукала спосіб виїхати з Сум. Єдиний спосіб – неофіційні колони, попереду яких люди пускали свої дрони, щоб дивитися, чи немає там росіян. Утім, шанси все одно лишалися 50 на 50. Було багато випадків, розповіла Анна, що одна колона проскочила, а іншу – розстріляли.

Зранку 7 березня 2022 року рідні мали виїжджати, повідомили Анну й вона теж лишила Київ і виїхала до Львова. Та хтось зі знайомих Віталія розповів, що 8 березня нібито планується офіційний «зелений коридор» і переконали лишитися ще на одну ніч, щоб безпечно виїхати. Але цю ніч родина Прийменків не пережила…

Близько 23-ої години вечора 7 березня, коли вся сім’я вже спала, очікуючи на завтрашній виїзд до безпечного місця, росіяни скинули на їхній будинок авіабомбу. Від будинку нічого не залишилося. Через годину Анна дізналася, що в Сумах був обстріл і почала телефонувати рідним.

– Я спочатку подзвонила мамі – не було зв’язку. Потім подзвонила брату і слухавку взяв сусід. Тобто, телефон брата якось вилетів, це він дзвонив. Тоді ще ніякої інформації й не було, бо тільки от все трапилося, але сусід сказав, що навряд чи хтось вижив, адже будинку просто немає. Тільки фундамент залишився, – пригадала Анна.

Собака – єдина, хто вцілів тієї страшної ночі

З рідними Анна не змогла попрощатися – заїхати в Суми було неможливо, вся траса прострілювалася. Тож до рідних Анна змогла потрапити лише на 40 днів, щойно можна було їхати. Це був початок квітня. Анна дуже рвалася в Суми й мала на це важливу причину – єдина частинка родини Прийменків, що вижила після російської атаки, – їхня собака.

– Для мене це як якась частинка їхньої родини, яка залишилась, і я рвалась у Суми ще й для того, щоб забрати цю собачку. Я дуже переживала, щоб люди, які її взяли, не звикли до неї. Боялася, що потім мені не віддадуть її. Я готова була за цією псиною бігти пішки. Мабуть, ця собачка не просто так вижила. У мене ніколи не було собаки, і, знаєте, це було просто як якесь їхнє дитя, – сказала Анна.

Завдяки підтримці чоловіка, Анна змогла не зламатися через втрату своїх рідних. Тепер вона мріє на місці, де колись був будинок її старшого брата, де завжди лунав дитячий сміх, зробити щось пам’ятне, аби вшанувати близьких.

– Мені дуже хотілося б зробити там щось для дітей, тому що це – місце, де завжди звучали голоси малечі. Там виросло троє дітей. У них завжди була купа гостей. Це завжди було дуже веселе подвір’я, з гарною енергетикою. Тому мені хотілося б на згадку про сім’ю залишити щось для дітей, які живуть у Сумах. Але чи здійсниться ця моя мрія – я не знаю, тому що ми всі розуміємо, в яких умовах живемо, – розповіла Анна.

На жаль, ворог продовжує тероризувати мирне населення Сум, тому про зведення пам’ятки зараз рано говорити. Та, сподіваймося, в майбутньому у дворі родини Прийменків, яку жорстоко вбила росія, знову залунає щирий дитячий сміх. Можливо, якщо мрія Анни здійсниться, на цьому місці запрацює дитяча спортивна секція, у пам’ять про дітей, які обожнювали спорт і активності.

Оксана ХАРЬКОВСЬКА, 24tv.ua

Новини та корисна інформація – швидко, оперативно, доступно!​ Приєднуйтесь до нашого Телеграм-каналу  Волинь ЗМІ