Музику до фільму «2000 метрів до Андріївки», яку створив дворазовий лауреат премії «Ґреммі» – британець Сема Слейтер, окремо випустили на вініловій платівці обмеженим накладом – лише 75 примірників.
«А що, якщо ця війна – до кінця нашого життя?..»
Усі четверо головних героїв документального фільму «2000 метрів до Андріївки» – Фєдя, Фрік, Гагарін та Кобзар, які у 2023-му році перед штурмом сміялися, жартували, мріяли – загинули в бою. Не в кіношному. А в реальному бою…
…Усе почалося з тиші. Я прийшла в луцький кінотеатр Premier city за п’ятнадцять хвилин до початку сеансу – у фойє нікого, в залі – майже порожньо. Моє місце – 10-те в 10-му ряду. Зайнявши його, я навіть і не могла подумати, що згодом самотність у кінотеатрі перетвориться на колективне мовчання, що кричить гучніше за будь-які слова…
Поступово почали приходити люди. Всього – 12. Парами. Хтось пив колу, хтось гортав стрічку в телефоні, хтось обговорював щось буденне. Здавалося, що це буде ще один звичайний похід у кіно, але фільм «2000 метрів до Андріївки» не залишає місця для звичайності.
Це нова документальна робота Мстислава Чернова – оскароносного режисера «20 днів у Маріуполі» та лауреата Пулітцерівської премії. Разом із фотографом Олександром Бабенком вони прямують за взводом 3-ї окремої штурмової бригади, яка має пройти крізь замінований ліс, щоб деокупувати село Андріївка поблизу Бахмута, яке фактично стерте з лиця землі.
Головними героями фільму стали Фєдя, Фрік, Гагарін та Кобзар – бійці, які у 2023 році йшли на штурм. Вони сміялися, жартували, мріяли, воювали… А сьогодні їх уже немає. Усі четверо загинули. І кожен кадр, де вони живі, де вони ще говорять, дихають, дивляться в камеру болить сильніше, ніж будь-які слова. Село, за яке вони боролися, знову окуповане. І це додає фільму не просто трагічності, а робить його свідченням ціни, яку ми платимо за право жити на своїй землі.
Перші хвилини – і зал затихає. Ніхто більше не говорить, не п’є, не гортає телефон. Екран показує не просто фільм, а життя, яке ми проживаємо. Бійців, які живуть в окопах і йдуть у бій, які жартують, мовчать, плачуть. Камера також не ховається, йде поруч, дихає тим самим повітрям, бачить смерть і життя одночасно.
«Не здумай тільки взривати себе!».
На середині фільму хтось починає плакати. І це не виглядає дивно. Це виглядає чесно, бо «2000 метрів до Андріївки» – не просто документальний фільм, а моральний обов’язок і дзеркало, в яке має подивитися кожен свідомий українець, щоб зрозуміти, якою ціною ми маємо змогу просто жити. Прокидатися. Пити каву. Обіймати близьких. Він тримає в напрузі до останнього кадру. Коли починаються титри ніхто не встає, не говорить. Зал мовчить.
І це мовчання – найгучніша реакція. Лише коли вмикається світло, люди повільно піднімаються і виходять. Без поспіху, з чимось важким у серці.
…Я залишаюся ще на кілька хвилин. Думаю. Переварюю. І не можу знайти відповіді на головні питання: чому саме ми? Чому саме українці повинні платити таку страшну ціну, щоб просто жити на своїй землі? Скільки ще втрат буде, перш ніж світ зрозуміє, що нас просто стирають з лиця землі? Також у моїх думках постійно крутяться фрази з фільму: «Не здумай тільки взривати себе!», «Він знає, що хтось із них помре?», «...Не роби з мене героя. Я ще нічого не зробив, а ти знімаєш мене, є люди які зробили більше», «Там нічого не залишилося. То за що ми воюємо? Щоб відбудувати»,
«А що, якщо ця війна – до кінця нашого життя?».
Цей фільм – не для легкого вечора, не для втечі від реальності, не для розваги. «2000 метрів до Андріївки» – це глибока рана, яку ми маємо торкнутися, щоб не забути, він має стати частиною нашої національної пам’яті, нашого колективного досвіду та внутрішнього голосу, що нагадує: війна триває, і вона – поруч.
Режисеру Мстиславу Чернову, який мав на меті у стрічці «помістити глядача прямо на поле бою, поряд із військовими, щоб побачити й відчути їхній досвід і те, як це – бути там», це більш, ніж вдалося. Фільм досі мене не відпускає…
Стрічка адаптована для людей з порушенням слуху та зору. Щоб скористатися цією опцією, потрібно завантажити додаток «Podyv» на свій смартфон. І це не просто технічна зручність. Це – принципова позиція: кожен має право побачити, відчути, усвідомити. Бо ця історія не про окремих героїв, а про всіх нас. Про те, як ми живемо, поки хтось гине…
І якщо ви ще не бачили, то обов’язково подивіться. Не відкладайте, бо поки ми – тут, там, на фронті, йдуть запеклі бої. І тільки завдяки тим, хто тримає небо над нами, ми маємо змогу просто бути.
Просто жити.
Головні герої стрічки – Фєдя, Фрік, Гагарін та Кобзар – заради цього віддали свої молоді життя…
Анастасія ЛЕВИЦЬКА, студентка 2-го курсу факультету цифрових, освітніх та соціальних технологій Луцького національного технічного університету.
Зараз також читають: Європа розгорне свою ППО на Волині?
