«Шкодую, що не спалила хату і не забрала дику кицьку, яку підгодовували…»

«Не хочу гнівити Бога, бо в нас хоч є можливість виїхати, завантажити все на причеп. Коли ми допомагали людям ВПО, нам такі жахіття розповідали. Коли вони тікали, вслід каби падали. Один хлопець не міг батька похоронити. Йому військові кричали: ми похоронимо твого батька, їдь звідси. Тому тримаймося, люди…».

І слідом наступне відео:

– Я дуже довго трималася. Поки не почали розбирати кухню.

Гірко плаче. Обличчя, залите слізьми.

– Як сказати дитині, чому я маю знімати оцю картину і кудись її везти?! Бо грьобаний сусід просто хоче кинути каб на хату. А он та, маленька картина, глиняна, я у Львові купувала. Ми всі тримаємось із останніх сил.

Але кожний ходить і виє у себе в хаті. Кажуть, не можна проклинати. Але я хочу, щоб нашим сусідам сповна повернулося те, що вони бажають нашим дітям. Ми з 2014-го року живемо на межі трьох областей і ми робили все, щоб війна не прийшла до нас. Ми знаємо, що від війни не можна сховатися в центрі чи на заході України. Тому робіть, люди, все, щоб не їхати з дому.

І їй пишуть:

«Я наготовила відро картоплі родючої, його точно заберу. Орки вже майже поруч. Господи, врятуй від убивць Україну».

«Не плач. То все наживне. Я кинула все. Забрала собаку, документи і щось у мішок з речей. Забери фотографії – ото пам’ять. Головне, щоб залишилися живі. Переболіє душа. Молись і не плач».

«Залиште той плющ, хай росте, приїдете, буде тіньочок....».

«Я, коли їхала до дітей у Польщу, то на митниці одна жінка відкрила валізу, а там були тільки альбоми з фото. Більше у неї нічого не було. Я стрес отримала тоді».

«Я теж, коли виходили, забрала всі фото. Чоловік кричав, а ми з дітьми витягували з альбомів. Плакала під звуки вибухів, але забрала. Слава Богу, ми повернулись. Ми – з Чернігівської області. Але фото лежать складені. В альбом поверну тільки по закінченню війни».    

«Забрати можна багато чого, але душу з рідного будинку, двору, на жаль, ніяк не забереш. Я виїхала з двома сумками і двома дітьми, вже четвертий рік не вдома, але душа і серце в маленькому селі на Херсонщині.

Навіть не знаю, чи є ще наш дім… Але я так мрію повернутися додому!».

«Я в Запорізькій області. Дихати не можу. Теж треба збиратися».

«Я теж тягла з собою гойдалку. Під дронами і обстрілами. Тепер живу у вагончику, але з гойдалкою. Вона мене заспокоює».

«Я, коли виїжджала з Костянтинівки, теж все забрала. І котів, і собак, і меблі. Але їхали «наобум». Обрали хату в селі. Була надія, що ми повернемось. Вийшло не так, як хотілось. Залишились вже на Тернопільщині.

Важко було і морально, і фінансово, і духовно. Але ми з Донбасу, ми – сильні. Людині дано рівно стільки, скільки вона зможе витримати. Так, усе почали з нуля, навіть із мінуса. Але живі, діти не чують усіх тих жахіть».

Кажуть, не можна проклинати. Але я хочу, щоб нашим сусідам сповна повернулося те, що вони бажають нашим дітям.

«Мій дім в окупації, лівий берег Херсона, все разбито і затоплено, мій сад , виноград, і качелі, і шезлонги... Все залишилось... нічого нема. Дякувати Богу, ми живі».

«У мене було 200 кущів троянд, дуже багато хвойних рослин, та й взагалі багато різних рослин. Дуже шкодую, що раніше не виїхала і все не вивезла. Виїжджали під дронами, все залишили».

«А в мене вдома, мабуть, гліцинія вже розрослася. А, можливо, і дому вже немає. Не знаю нічого. Так хочется додому».

«А у мене не було можливості щось брати, з сумочкою вийшла з двору... 1222 дні тому назад».

«А у мене не було можливості щось брати, з сумочкою вийшла з двору... 1222 дні тому назад».

«Не тримайтеся за речі, тримайтеся за себе. Ви створите нове, де б не були, аби ви були».

«Як це важко…. Нам свого часу пощастило. На початку війни виїхали, зібравши життя у три валізи. Але, дякуючи нашим захисникам, повернулися додому».

«Лілії забирайте! Я свої квіти залишила, тепер жалію дуже».

«Я все залишила. Вже три роки живу спогадами».

«У мене є плющ. Я вам відкопаю і надішлю!».

«Ми з Кам'янського, не встигли вивезти нічого…».

«Я все залишила у Луганську ще у 2014-му…».

«Сонечко, я тобі плюща подарую, візьми щось важливіше».

«Мені ніяково, що я у теплій хаті і з родиною. Вибачте нас».

«Лілії присилайте мені, висаджу, збережу. Волинь».

«Викопуйте і лілії, перешліть, я їх висаджу, потім вам перешлю, як облаштуєтесь чи повернетесь додому».

«Ми з Бахмута. Нічого не встигли взяти. Але залишились живі».

«Якщо у нас до такого дійде, я спалю свій дім».

«Ми з Вовчанська, виїхали тільки з документами».

«А ми з Лисичанська так виїжджали – пакет із документами».

«Ми з Маріуполя, дім розбили, бізнес – зруйновано...Але ми не пропали, хоча нам 60+. А там – тюрма, не варті дома нашого життя. Ми дуже сумували по батьківському дому. Але треба жити далі».

«Я теж так збирала речі, ридала і збирала… Забрала все, а через два місяці будинок і двір був знищений трьома «кабами» одночасно. Тепер мій дім у мене є лише на заставці телефону».

«Ми виїхали з мамою і двома рюкзаками. Син пішов на фронт. Загинув. Мама померла. Я живу. Не знаю, правда, як, але живу».

«Вивезли документи, собак і електросамокат, щоб його продати, бо грошей не було. Шкодую про те, що не спалила хату і не забрала дику кицьку, яку підгодовували. Все інше виявилося малим і нікчемним». 

«Я навіть кухню, коли розбирали і збирали, пережила стійко. А коли корів продали і покупець сказав, що 50 голів стоять недоєні і кричать криком, а він кожного дня вивозить корів із таких сіл, щоб люди не випустили в степ, то от тоді мене порвало і я не просто плакала, я кричала».

«У мене в минулому році по сусідству купили хату люди з Авдіївки. Залишили все і почали нове життя. Вчора з ними розмовляли, вони з таким теплом розповідали про будинок, який залишили. Люди дуже хороші, дай Бог, щоб їм у нас було добре». 

Зоя КАЗАНЖИ, журналістка, міжнародний медіа-тренер, громадський діяч, письменниця, блогерка.

Зараз також читають: Чому данка Майкен Ларсен мріє виграти у лотерею?