Покинула все – і поїхала за чоловіком-капеланом у прифронт

Наважитися покинути відносно безпечний дім і поїхати у прифронтову зону за чоловіком-військовим – це історія Майї Мороз із міста Вараш, що на Рівненщині. Аби бути поруч із коханим, вона звільнилася з улюбленої роботи, залишила 16-річного сина Кирила під нагляд своїх батьків та поїхала в незнайоме місто-мільйонник, яке щодня потерпає від обстрілів ворога.

Понад 800 кілометрів нині розділяє родину Морозів: їхній 16-річний школяр-випускник залишився вдома на Рівненщині, а Майя та її чоловік – військовий капелан Михайло – у Харкові. Мама їздить до сина раз у півтора місяця, а на канікулах він із друзями сім’ї їде до Майї та Михайла у Харків.

«Я піду служити у будь-якому випадку»

Майя та Михайло Морози йдуть разом по життю понад 17 років, 15 з яких їхнє життя тісно пов’язане зі служінням Богу та людям при місцевій церкві у Вараші.

44-річний Михайло нині служить військовим капеланом у 92-й окремій штурмовій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Так Михайло не лише виконує свій громадянський обов’язок перед державою, але йде дорогою, якою веде його Бог – у цивільному житті чоловік був дияконом.

Служити Михайло пішов, отримавши повістку на блокпосту.

«Він казав мені: я ховатися не буду, як тільки мені дадуть повістку, я відразу піду. І ми ось так якось жили – в очікуванні, не ховалися від постів, ТЦК. Він був певен, що прийде момент, коли треба буде йти», – пригадує Майя...

У цій розлуці я ніби почала втрачати себе: коли ти приїжджаєш в Харків, перший день – це необмежене щастя. А в день від’їзду плачеш на пероні і рахуєш знову дні до побачення.

З 25 лютого 2025 року, коли Михайла прийняли на службу на посаду помічника капелана, Майя почала їздити до чоловіка щомісяця на тиждень. Так тривало місяці три: жінка жила від поїздки до поїздки, розриваючись на два міста між чоловіком і сином, вишукуючи квитки на поїзд, як надію повернути спокій свого серця. Її життя раптом перестало бути звичним, все необхідне вона виконувала автоматично та не заглиблюючись. Все, чого чекала, – коли знову зможе потрапити до Харкова.

«Я почала думати, що просто не можу жити без Мішки – виявляється, до цього не можна підготуватися і знести, це дуже важко. У цій розлуці я ніби почала втрачати себе: коли ти приїжджаєш у Харків, перший день – це необмежене щастя. А в день від’їзду плачеш на пероні і рахуєш знову дні до побачення. Це все дуже складно», – пригадує жінка.

Розлука з татом змінила і сина Морозів – Кирила. Він, каже Майя, дивлячись на те, як сумує мама, намагався її підбадьорити, перебрати частину обов’язків на себе. «Казав мені: «Мамо, не плач, вже їдь скоріше до тата, скільки ти будеш плакати», – розповідає жінка.

16 липня, через 4 місяці після того, як Михайло переїхав на службу до Харкова, Майя зібрала речі і поїхала. «Звільнилася з роботи, поступово повідомила батьків, його, своїх. Всі були проти, звісно, але зрозуміли. Ну, стосунки в нас такі, що ми один без одного не живемо. Забрала собаку, зі мною поїхав Кірюха, бо ж мав канікули», – пригадує Майя.

«Мій дім там, де – він»

Майя каже, що нині зовсім не має вільного часу. Займається візовою підтримкою, страхуванням авто, заробляє небагато – живуть на зарплатню Михайла. Тим часом разом із чоловіком їздить всюди, де відносно безпечно і є можливість допомогти, – то на віддалені позиції до військових, то у шпиталі.

«Я розуміла, що не живу у Вараші без Міші. Роблю все на автоматі: серце моє і душа – з ним, а тіло працює і живе у рідному місті, ну, намагається жити. Тому це рішення мені далося легко – я їхала до нього. Там, де він, там – мій дім. От 100%: де він знаходиться, я почуваю себе впевнено, вільно і просто», – роздумує Майя.

За час, відколи Майя переїхала до Харкова, були прильоти близько до їхнього житла. Тоді, каже вона, справді страшно. А так реакція на тривоги притупилася, бо не можна бути весь час у напрузі, у страху – тіло і мозок просто виснажуються. «Ти просто лежиш, спиш і все. Вранці читаєш новини. І так, певно, реагує більшість місцевих», – каже жінка.

Нині Майя спокійна. Каже, що має відчуття, що все зробила правильно, хоч і мала сумніви та різні думки людей навколо, які розхитували її певність у тому, що вирішила. «Мені стало спокійніше, бо бачу його кожен день, проживаю усі абсолютно моменти його життя, бачу, що він робить, з чим стикається, куди їздить. Ясно, що переживаю все з ним, – каже жінка. – Зараз я його люблю ще більше, ніж коли познайомились. Це така любов, перевірена руками. І гордість за нього, що він пішов і служить».

«Командири мають відпускати бійців до жінок хоча б раз на місяць-півтора»

Нині жінка разом із чоловіком відвідує поранених у шпиталях, і поки Михайло працює з хлопцями, розмовляє з ними, Майя бере на себе роль помічниці: роздає привезену необхідну допомогу, смаколики, часом підбадьорює хлопців. Якщо їдуть на другу лінію фронту, де хлопці живуть, то везуть разом пакунки з допомогою.

…У Михайла було неоднозначне ставлення до бажання дружини переїхати за ним до Харкова, проте нині він радіє, що все так сталося. Часто спілкуючись із чоловіками-військовими, він розуміє, як непросто зберегти сімейні стосунки, коли у них втручається війна: чоловік на фронті переживає те, що не усі здатні зрозуміти та витримати, а на дружину раптом навалюється побут, який раніше ділився надвоє.

Для себе він визначив оптимальні умови, за яких можна зберегти тепло сімейних стосунків. «Якщо є можливість, то це – класно, коли дружина поряд із чоловіком. Звісно, якщо це можливо з точки зору бойових дій. Якщо це неможливо, то варто планувати побачення раз у місяць-півтора: щоб дружина приїжджала у більш безпечну зону побачитися з чоловіком на два – три дні. Думаю, чоловіка за можливості командир відпустить на два – три дні», – міркує Михайло. Так принаймні відбувається в їхній бригаді.

«У мене є знайомий капелан, який живе за 20 – 30 кілометрів від зони бойових дій, він спеціально створив такі умови: орендував будиночок, облаштував його необхідними побутовими речами. І цей будинок служить для того, аби чоловіки-військові бачилися зі своїми дружинами», – каже чоловік.

Михайло розповідає, що місія капелана – бути поруч із воїном. «Це не про нульові позиції, звісно. Але коли наші хлопці виходять на перепочинок туди, де живуть, там працюємо і ми, капелани», – каже чоловік.

Коли Михайло приїздить до військових чи то на місця їхнього проживання, чи у шпиталі з Майєю, зазвичай вони реагують дуже гарно: «Коли хлопці бачать мене з дружиною, вони усміхаються, по-доброму заздрять, що вона здатна на такий подвиг… Коли хлопці бачать нашу сім’ю, то починають більше відкриватися та ділитися особистим – про свою родину, дітей розказувати».

…Попереду у сім’ї Морозів – зміни: вони планують переїхати ближче до Покровська, де нині ще небезпечніше, ніж у Харкові. Проте Михайло каже: «Бог довів мене до цього місця, поведе і далі».

Вікторія ШВЕЦЬ, «Українська правда. Життя»