Баба Параска і баба Палажка з… Великої Груші (серія №14)

Серія №14: Різдво при лампі

Світла в хаті не було. Знову ракетні обстріли – і вимкнення електрики. Ізоляція – як після сварки Параски з Палажкою: темно, холодно і вся Велика Груша вкотре проклинає путіна. «Це ж на себе на саме Різдво!».

… – Омеляне, тримай лампу, не тикай її в капусту, – бурчала баба Параска, ставлячи на стіл кутю.

– А де ж її тримати? Тут кутя, там шуба. А я ж – не Ілон Маск, щоб з лоба світив! Аби той путін здох!

Омеляне, тримай лампу, не тикай її в капусту, – бурчала баба Параска, ставлячи на стіл кутю.

– От і мовчи, Ілоне, – огризнулася, але усміхнулась. Бо різдвяний вечір – то навіть для них, «воюючого подружжя», святе.

На шафі, влаштувавшись у коробці з-під старого пилососа, витягнув лапи Мурчик-Копілот – рудий, волохатий, філософ у шкурі кота. Вухо – порване, хвіст – гордий, погляд – прискіпливий.

«Світло – то не лише з розетки. Якщо в хаті є кутя, шуба і взаємні підколки – значить, електрика в людях не пропала», – занотовує у свій записник Мурчик-Копілот.

 

За вікном – ні душі. Лише десь далеко крекотав генератор. Напевно, у свата Івана, що завжди «в темі». А в хаті – лише спогади, мов павутиння на кутах: сірі, але з блиском.

– Я трохи припізнилася. Бо мусила помолитися за душу Пилипа. Приснився він мені. Як тоді — в клубі. Пам’ятаєте… – почала Палажка, заходячи з порогу з двома баняками, – як ми на дискотеці Пилипа в армію проводжали?

Омелян зробив вигляд, що не чує. Але було пізно. Левко закашлявся від несподіванки.

– А ти, Омеляне, як той павербанк. Завжди під рукою, але працюєш – тільки якщо тебе зарядять.     

– 1987-й… Магнітофон «Весна» дихав, як астматик після бігу. А ти, Омеляне, ревнував, як кіт у березні!

Мурчик, почувши слово «кіт», злегка прищулився і перевів погляд.

«Ревнощі – як весняне «мяу»: гримить голосно, а закінчується біля теплого пледу», – занотував він.

– Бо вона ж поцілувалася! – вигукнув Омелян, – з тим… тим молокососом!

– Пилипом! – хором сказали Параска й Палажка.

– Світла йому пам’ять, моєму кумові Пилипу, – перехрестився Пилип.

– Та це ж було по честі, – відповіла Палажка, – хустинка, проводи в армію… А ти, як дитина – букет, пісня, та ще й жоржини з клубної клумби! Параска тоді аж засяяла!

– Бо я виграла! – кинула Параска, погладжуючи живіт (який вже давно не живіт, а музей пиріжків), – а ти, Паласю, сама винна. Всі твої «традиції» й поцілунки коштували тобі першої любові!

– І дали мені справжню, – зітхнула Палажка. – Пилип…

Враз у двері загупали. Гурт дітей залетів у хату, наче рейд гуманітарки:

Коляд, коляд, колядниця!

Дайте трохи зарядиться!

А зарядка не така,

Дайте перехідника!

– Господи, – сміялась Параска, – що за часи: колядують іще й зарядку просять!

Діти не зупинялися:

Павербанк цей ваш потужний,

Прямо сильний, як Залужний!

– О, це вже високий рівень, – похвалив Омелян, витягуючи з шафи старий Xiaomi з тріщиною.

– Слухай, – звернувся дід Левко, який саме грів пальці біля свічки, – а ти, Омеляне, так і не сказав: як ви з Параскою зійшлися? Бо я чув, що до Палажки ти ходив, як тінь на город.

У кімнаті зависла тиша.

– Ну, – буркнув Омелян, – не зійшлися ми з Паласею, бо дискотека все змінила.

– А потім була пісня… – усміхнулась Параска. – Така хрипка, така рішуча… І я зрозуміла — то мій шанс. І взяла той букет, хоч і з пилюкою.

– Любов у вас як генератор: гуде-гуде, але гріє, – підсумував дід Левко.

Мурчик перевернувся на бік і не відкриваючи очей, подумав: «Справжня любов – це не коли блищить. А коли ще й гріє. Навіть якщо з жоржинами і на фоні «Весни».

– То все минуло, – сказала Палажка тихо. – Життя – воно ж не казка. То штахета впала, то курка межу перейшла, то чоловік на буряк не так подивився…

– Але ми жили, – додала Параска. – Сварились, мирились. Діти наші разом виросли, разом і повоювали.

– А тепер он – разом із колядками збирають донати, – сказала Палажка, витираючи очі. – І Пилип мій… він був героєм. З дискотекою в серці і з вірою в те, що любов – це не поцілунок під «Весну». А життя… з усім.

Мурчик поважно зліз на лаву, сів і дивився на Палажку прямо в очі. «У кожного має бути свій Пилип. Хоч би раз у житті. Навіть якщо він не повернеться – пам’ять про нього залишиться теплішою за будь-який обігрівач», – кіт знав, що далі занотує цю фразу.

Діти співали останню колядку:

Старлінк, старлінк, старліночка,

Зарядилась мобілочка.

Колядую, колядую –

В пункт незламності шурую!

І саме в цю мить – клац – лампочка на стелі блиснула. Світло повернулося.

– О! – вигукнув Омелян. – А я казав: Параска – як запаска. Спочатку дратує, а потім без неї ніяк.

– А ти, Омеляне, як той павербанк. Завжди під рукою, але працюєш – тільки якщо тебе зарядять.

Усі засміялися. Навіть лампочка мигнула ще раз – наче теж підтримала цей жарт.

– Левку, то яку новину ви хотіли сказати нам усім за різдвяним столом? – раптом згадала баба Параска.

– А… Я… Як це сказати… – зніяковів завжди серйозний дядько Левко.

Мурчик підморгнув, притулився до ноги Палажки і тихенько промурчав: «Найкращі історії – ті, що ще не закінчилися. Особливо на Різдво».

Далі буде…

Остап ЧЕРЕШНЯ (у співпраці з Мурчиком-Копілотом).