Дружина загиблого волинського Героя: «Усміхатися, коли душа плаче, – це непросто»

«Коли після народження сина, чоловік взяв його на руки, то... заплакав»

А починалася наша розмова з їхнього щастя – з того, як молоді люди йшли до своєї любові, бо могли й не зустрітися. Оксана жила в Седлищі, а Юрій – у Гірках, що теж на Любешівщині, але далеченько – в самому прикордонні з білоруссю. Тільки то вже, видно, доля визначала їхні шляхи.

– Я знайшла роботу в Гірках, – пригадує жінка. – Працювала продавцем у магазині. В січні 2012-го ми познайомилися з Юрієм. Зустрічалися десять місяців, і само собою визначилося, що ми – пара. Мій майбутній чоловік якось сказав (чи спитав?): «Може, одружимося?». Так і покликав заміж. Я відповіла згодою, і в жовтні було наше весілля. У Гірках, в хаті бабусі Юрія, яка, по суті, ростила його з дитинства (мама й вітчим на той час були далеко від рідного села), й починалося наше подружнє життя. Чоловік, як тоді й багато хто з односельців, їздив на заробітки в росію.

Так було до початку АТО. А у квітні 2014-го Юрій Бедарев, маючи досвід строкової служби, першим із села пішов у військо. Рік був на Луганщині. Тож Оксана ще тоді пізнала, що таке війна, і яка то радість, коли чоловік присилає плюсик у повідомленні, за яким – найголовніше: «Я – живий».

– Рік відслужив Юра, як тоді й передбачалося законом, вернувся живий-здоровий додому. Мав статус учасника бойових дій. Ми з ним удвох займалися домашнім хазяйством, полем – як вже в селі (бабуся в 2014 році померла). А в 2016-му році Бог дав нам оцього прекрасного хлопчика, – каже жінка, знайомлячи тим самим зі своїм Іванком, із котрим приїхала на нашу зустріч. – Дуже бажана й довгождана дитина. Не забуду такого моменту: коли після народження сина (а в мене був кесарів розтин) чоловік взяв його на руки, то... заплакав.

Ось коли я пошкодувала, що поряд із нами вже дев’ятирічний Іванко. Адже, почувши ці мамині слова про її незабутній спомин, він розплакався, по-хлопчачому стараючись приховати сльози. До речі, за словами Оксани, ім’я для сина подружжя мало ще тоді, «як він був у животику, й УЗД показало, що народиться хлопчик». Жінка хотіла назвати його Юліаном – подобалося їй це ім’я. Але коли про такий вибір почув чоловік, то сказав: «Буде не Юліан, а Іван». На цьому й крапку поставили.

– Служба в АТО далася взнаки, – каже жінка, розповідаючи про те, як складалося їхнє життя після того, як чоловік демобілізувався. – У Юри були грижі. Він погано почувався. Я зрозуміла: «Хто, як не я? Мушу якось тримати сім’ю». Іванкові було дев’ять місяців, як поїхала на заробітки, залишивши його на Юру. Я знала свого чоловіка – доброго господаря, турботливого татуся – знала, що можу спокійно вирушати з дому, й усе буде добре. Так і жили. От тільки ця проклята війна все поламала.

«На десяту річницю шлюбу Юра зробив сюрприз – приїхав у відпустку»

Ще до початку повномасштабної війни Юрій Бедарев вже був у війську. 16 грудня 2021 року він підписав контракт із 14-ю окремою механізованою бригадою й пішов служити.

– Однокласник, друг покликав його до себе, – пригадує Оксана, як то було. – Юра був майстром, як то кажуть, на всі руки – особливо на ремонті автомобілів знався. Отож, той друг говорив йому: «Мені потрібні такі хлопці – ходи до нас». І чоловік підписав контракт. Зразу місяць проходив навчання в Черкасах, потім – у Львові. А 24 лютого 2022-го він мав приїхати у Володимир вже з відповідними документами, що пройшов підготовку. І планував приїхати додому хоч на день-два, щоб побачитися з нами. А вже звідси вернутися в свою бригаду, яка на той час стояла вже на Рівненському полігоні й невдовзі, як Юра знав, мала вирушати на Схід України.

Хлопці-побратими згодом розповідали, що можна було годинника звіряти: якщо Юра говорить із сином по телефону, то це значить, що – восьма вечора, й вони вчать домашні завдання.       

Але сталося трохи (чи зовсім) інакше. 24-е лютого застало Юрія Бедарева у Львові. Почувши, що полігон, де він був, обстріляли росіяни, дружина зателефонувала чоловікові. Він відповів, сказавши коротко: «Оксано, не можу говорити... Зі мною все добре... Ми біжимо в бомбосховище». Тож додому Юрій уже не потрапив – його підрозділ відправили на Київщину.

Потім були Харківська, Херсонська, Миколаївська області. Була обнадійлива осінь першого року війни – українські війська визволили чимало окупованих територій. Тієї осені подружжя мало зустріч. На жаль, – останню.

– 21 жовтня в нас була десята річниця шлюбу, – жінка вертається спогадом до незабутнього. – І от напередодні Юра зателефонував мені й сказав, що їде на позицію. Там, мовляв, не буде зв’язку, тож не дзвони. Але моє серце відчувало, що щось «не так», – й не підвело. Чоловік справді підготував на наш трояндовий ювілей сюрприз – ми зустрілися (до цього не раз говорив, що не йде у відпустку, бо є хлопці, яким вона більш потрібна, – хтось жениться, в когось – поповнення в сім’ї чи хтось занедужав, «а у вас все добре»). Я проснулася від якогось блиску у вікні, підійшла й побачила, що машина заїжджає на подвір’я. Це був жовтень, холодний вже ранок, а я в піжамі вискочила до Юри й, обнявши його, розплакалася від такої приємної несподіванки. То були найщасливіші наші два тижні. Син не відходив від татка...

«Як Юри нема... Він десь поїхав?» – «Ні, він – у морзі»

Проводжаючи чоловіка з відпустки, Оксана, звичайно ж, як зараз каже, не думала, що то їхня остання зустріч. Якоюсь мірою заспокоювало те, що Юрій не був на самому «нулі», – він на той час служив в Салтівському районі міста Харкова. Був механіком – ремонтував техніку. Але війна не пощадила: 23 січня 2023 року свічка його життя згасла.

– Юрій загинув від ураження електрострумом в 10 тисяч вольт, – розповідає Оксана. – Після ворожого прильоту хлопці розбирали завали – він не побачив оголений провід... Коли я ввечері телефонувала чоловікові й Юра не відповів, то здивувалася (хлопці-побратими згодом розповідали, що можна було годинника звіряти: якщо Юра говорить із сином по телефону, то це значить, що – восьма вечора, й вони вчать домашні завдання. Я на кухні готувала вечерю, а Юра щось питав у сина, той йому розповідав). Коли телефон чоловіка мовчав і вранці наступного дня, то я набрала номер однокласника чоловіка. Він відповів лише за третім разом. «Чому Юра мовчить?», – запитала й почула: «Його нема». Зразу сприйняла це без страху, бо ж траплялося, що возили чоловіка на позицію, й тоді його не було на місці розташування. Але перепитала: «Що значить «Юри нема» – десь поїхав?». «Ні, Юра – в морзі». Спочатку виключила телефон, відчувши безвихідь. Потім передзвонила: «Що ти таке кажеш? У якому морзі?». – «Юра помер... Все...», – ось так мені було сказано. Почути таке дуже важко – ти в якомусь ступорі, не знаєш, що далі робити.

Оксана з вдячністю розповідає про Володимира – ковельчанина, побратима Юри ще з 2014-го, який був для нього, як старший брат. Ще за життя, її чоловік казав йому: «Якщо зі мною щось станеться, то на тобі – Оксана й Ваня». І їй говорив, що на підтримку Володі вона може розраховувати. Сьогодні жінка висловлює велику вдячність Юриному побратимові:

– Якби не він, то не знаю, як би все пережила. Він телефонував у військкомат в очікуванні офіційного сповіщення, розпитував, коли Юру привезуть. А як ми з двоюрідною сестрою чоловіка їздили в морг до Луцька на опізнання, то теж був поряд, бо, як казав, «мушу бути з тобою – таку обіцянку дав Юрі». Пригадую, відкрили рефрижератор, де було чотири тіла, і я зразу показала, де мій чоловік. Впізнала його в одну мить за статурою – він мав постійні 106 кілограмів. І по руках. Вони в нього – роботящі, від того, що завжди ремонтував техніку, вже й не відмивалися добре.

«Усміхатися, коли душа плаче, – це непросто»

27 січня 2023-го Юрія Бедарева похоронили в його рідних Гірках. Там, на Алеї слави, яку було відкрито торік у центрі села, – його портрет серед інших односельців, життя котрих забрала війна. Рік Оксана із сином ще жила там, де вони з чоловіком хазяйнували – садочок посадили, дбаючи, щоб були для Іванка і яблучка, й черешні, персики... До речі, десять років сім’я мешкала вже не в бабусиній маленькій хатині, а в іншому будинку, який після того, як не стало Юрія, жінка з дитиною змушені були покинути (не вдаючись у деталі, бо це була б ще одна, непроста життєва історія, скажемо коротко: так склалися обставини). Оксана перебралася у Седлище – вдячна батькам, що прийняли з дитиною.

– Сьогодні Іванкові вже дев’ять років, а коли його тата не стало, мав лише шість літ. Зараз згадую себе в той час, коли тільки похоронила чоловіка й, по правді, не знала, як жити далі. Мій депресивний настрій мимовільно передавався дитині. Коли в мене була істерика, син, шестирічний на той час, казав: «Мам, шукай таблетки – я йду по воду для тебе». Він не хотів іти до школи, бо покидав мене в сльозах і, прийшовши додому, – заставав із ними ж. Із часом я зрозуміла, що це – неправильно. Й тоді сама собі наказала: «Ти можеш плакати в душі, але на людях мусиш посміхатися, й син твій не повинен бачити маминих сліз – йому ж ще тяжче, бо він – дитина». Слава Богу, перемогло усвідомлення, що я – доросла, справлюся з усім, а сина травмувати не можна. Його треба витягувати з того стану, який поглинув після втрати люблячого, турботливого батька...

Усміхатися, коли душа плаче, – це непросто. Але заради сина з часом Оксана навчилася опановувати свій біль, незважаючи на те, що хтось скаже: «Ой, а що їй – називається вдовою, а, дивись, сміється».

– І таке буває, – констатує реальність жінка. – Але навчилась не зважати на це, думаючи насамперед про дитину. Ми з Іванком пишаємося своїм чоловіком, татком. Юра – наш Герой. У сповіщенні сказано, що він помер. Але ж помер чоловік на війні – не вдома ж розбирав ті завали й наткнувся на смертоносний оголений провід!

А ще, за словами жінки, відчуття того, що життя продовжується, додало волонтерство. В кінці минулого літа Оксана долучилася до волонтерської кухні, яку організувала в Любешові, на своєму обійсті Галина Остапчук – така ж, як і вона, дружина загиблого воїна:

– Ми приходимо – п’ємо каву, сміємося... Потім починаємо згадувати пережите кожною – й плачемо... Далі включаємося в роботу – варимо для наших захисників, зокрема, борщ, фасуємо його в реторт-пакети. Це дає мені відчуття того, що я потрібна, що виконую особливу місію заради хлопців на передовій. Вони будуть відкривати пакет і згадуватимуть рідний дім, де пахне червоним (улюбленим!) борщем. Я й сина беру з собою – він охоче долучається до такої доброї справи. І якщо підписує пакет, вказуючи, що там – гречка, то ще й побажання додасть: «Смачного!», і сердечко намалює, побачивши яке, хтось усміхнеться.