Як дід Валентин русалок на Стиру рахував

Було це років із п’ятдесят п’ять тому. Я тоді ще мав таку шевелюру, що як вітер дув із Рожища, то волосся лягало аж у бік Берестечка. Ми з хлопцями змайстрували пліт. Назвали його скромно – «Корова». Бо корова на Поліссі – це не просто худоба. Це член родини, економічна програма, домашній банк і психологічна підтримка в одному хвості.

Пліт наш був такий, що якби його побачив Том Соєр, то кинув би свого Гекльберрі й попросився до нас матросом. Правда, коли «Корова» вперше стала на воду, вона трохи боком пішла. Я сказав:

– Не біда. То вона ще річку нюхає.

А Сашко Москалець глянув на мене й каже:

– Валентине, аби вона тільки дно не нюхала.

Та нічого. Попливли.

Корова на Поліссі – це не просто худоба. Це член родини, економічна програма, домашній банк і психологічна підтримка в одному хвості.

Стир тоді був зовсім інший. Живий. Діловий. По ньому ходили катери, буксири, пароплави. Назви в них були такі, ніби орнітологічний гурток подався у річковий флот: «Фазан», «Сокіл», «Яструб», «Кулик», «Перепіл», «Пінгвін». І ще був катер «Радянська Волинь». Кажуть, його потім перекинули на Світязь, де він і булькнув. Мабуть, не витримав зміни редакційної політики.

А в Колках був причал. І буфет. Оце слово – «буфет» – для тодішнього річкового чоловіка звучало майже як «порт приписки». Бо що то за рейс, якщо в кінці нема кухля «Волинського» (було колись таке пиво на Волині, поки не загуло – знаю, що в пана Валентина Люпи етикетки ще залишилися. – Авт.)?

Я пам’ятаю, як зайшов туди – молодий, засмаглий, із виглядом капітана далекого плавання, хоча насправді мене перед тим двічі знімали з верби, бо «Корова» не слухала стерна. Замовив кухлик. Випив. Стир став ширший. Замовив другий – Волинь стала красивіша. Після третього я вже бачив, що Колки – то не просто селище, а морська держава. Після п’ятого почав говорити з бакланом. А після сьомого на воді з’явилися русалки.

Не такі, як у книжках малюють – із гребінцями, перлами й поглядом «я тебе зараз утоплю, але культурно». Наші, стирські русалки були простіші. Одна в хустині, друга сміялася, третя сказала:

– Валентине, а ти чого на плоті сам?

Я хотів відповісти, що я не сам, що зі мною історія Луцького річкового порту, але язик після семи гальб мав власну навігацію. Тому я тільки гордо махнув рукою і сказав:

– Дівчата, сідайте, місця всім стане. «Корова» судно містке.

Одна з русалок сіла поруч. А може, то й не русалка була, а дівчина з нашої компанії. Бо на ранок вона мала цілком людське ім’я, людську косу і дуже людську звичку сміятися з мене.

Саме з нею я тоді й цілувався на плоті. Стир ніс нас поволі, місяць світив так, ніби його спеціально повісили над річкою для нашого першого кохання, а десь у лататті жаби співали бек-вокал. Я тоді думав: от воно, щастя. І навіть не знав, що через пів століття згадуватиму не тільки її очі, а й те, як пліт розвернуло, і ми мало не припливли не в майбутнє, а в очерет.

Після третього кухлика «Волинського» я вже бачив, що Колки – то не просто селище, а морська держава.

Минуло 55 років. Волосся моє вже не лягає в бік Берестечка, бо його значно менше і воно саме не дуже знає, куди йому лягати. Річковий порт Луцька, який колись дихав, гудів, возив пісок, людей, вантажі й мрії, нині мов у воду булькнув. Прийшов я недавно до того, що мало би бути портом, – і стояв, роззявивши рота.

Замок на дверях. Тиша. Телефон не відповідає. Навколо так порожньо, що навіть чайки, здається, соромляться кричати.

Зате назва є – «Тюлькин флот». Оце вже по-нашому! Бо якщо в Луцьку колись був справжній річковий порт, а тепер від нього лишилися спогади, то назва «Тюлькин флот» звучить як офіційний діагноз нашої водної політики. Колись – «Фазан», «Сокіл», «Яструб», 119 вимпелів у Луцьку, 300 тисяч тонн піску за навігацію, 160 підприємств на портових послугах. А тепер – «Тюлькин флот» і замок на дверях.

Але я не з тих, хто одразу здається. Бо раптом бачу на Стиру судно – «Характерник». Стоїть собі, ніби каже: «Не хороніть мене, діду Валентине, я ще комусь покажу хвилю».

І серце моє так йойкнуло, що я аж кашлянув від молодості.

Бо тепер у мене є мрія. Не золота, не депутатська, не про новий трактор і навіть не про те, щоб після семи гальб «Волинського» знову побачити русалок. Хочу прокататися на «Характернику» Стиром. І не сам.

Хочу знайти ту, з якою цілувався на плоті 55 років тому.

Уявляю: сидимо ми на палубі. Я вже не капітан далекого плавання, вона вже не русалка з місячної води, але Стир той самий. Тільки старший. Як і ми. Я їй кажу:

– Пам’ятаєш нашу «Корову»?

А вона сміється:

– Як не пам’ятати? Ти ж тоді обіцяв, що допливемо до Пінська.

– Ну, – кажу, – не допливли, бо держава розвалилася, порт закрили, русло замулилося, а я тоді ще не мав достатнього досвіду в міжнародній навігації.

 Вона знову сміється. А я дивлюся на Стир і думаю: річка все пам’ятає. І ті буксири, що тягли баржі. І катери, що ходили до Колок, Рожища, Берестечка. І школярів, які мріяли бути Томами Соєрами. І буфет у Колках. І «Волинське». І русалок, які з’являлися, коли чоловік ставав надто щасливий, щоб бути тверезим.

Тож коли хтось скаже, що Луцьк уже не портове місто, я не погоджуся. Бо порт – це не тільки причали, контори й таблички. Порт – це коли людина підходить до річки, бачить воду і в неї в душі щось відчалює.

А якщо ще й «Характерник» колись повезе мене Стиром із тією самою дівчиною-русалкою – ніяка вона не бабуся й зараз! – то я вам чесно скажу: можна буде вважати, що Луцький річковий порт воскрес.

Ну, а якщо після сьомої гальби в Колках до нас знову підпливуть русалки, то я цього разу вже не розгублюся. Скажу їм строго, по-капітанськи:

– Дівчата, без квитків не можна. Але для ветеранок плотарського флоту – знижка.

Остап ЧЕРЕШНЯ, у співпраці з ШІ-Сан Саничем.

Зараз також читають: Я прийшов у Луцький річковий порт і стояв,  роззявив рот.