Любов до останнього подиху. Історія на вечір

– Хахли, сдавайтєсь! Ви окружени! – долинуло з-за розбитої хати.

Андрій змінив магазин і глянув на Сергія. Той сидів, притулившись спиною до холодної стіни. Обличчя було бліде, але очі – спокійні. Занадто спокійні.

– Треба відходити, – прошепотів Андрій.

Сергій заперечно похитав головою.

– Тобі треба.

– Не починай. Разом прийшли – разом і вийдемо.

– Ні. А ти ще маєш шанс проскочити…

Справжня любов – це щастя, яке ти зберіг для іншого.

Кільце стискалося. Уже було чути чужі кроки й уривчасті команди. Ще хвилина-друга – і єдиний прохід між будинками перекриють.

Сергій зняв із шиї маленький срібний хрестик і простягнув товаришеві.

– Андрію, ти ще маєш шанс проскочити. Он за сараєм – рів, а далі посадка. Я прикрию.

– А ти?

– А я вже не добіжу.

Андрій стиснув зуби.

– Я тебе не залишу.

Сергій несподівано всміхнувся:

– Ти завжди був упертий. Саме за це вона тебе й покохала.

– Хто?

– Марічка.

На якусь мить війна наче відступила. Андрій знову побачив їхнє село, літній вечір, клуб, музику з відчинених вікон. Марічку в білій сукні. І Сергія, який стояв осторонь та усміхався, коли вона погодилася танцювати з Андрієм.

Вони росли втрьох. Разом ходили до школи, купалися в річці, крали черешні в діда Панаса. Андрій був певен: Сергій любив Марічку, як сестру.

– Я тобі так заздрив, – тихо сказав той. – Коли вона обрала тебе, думав, серце розірветься. Але потім зрозумів: якщо справді любиш людину, то хочеш, щоб вона була щаслива. Навіть не з тобою.

– Сергію…

– Не перебивай. Скажи їй, що я до останнього подиху її любив. Але ніколи не хотів забрати її любов у тебе. Навпаки – намагався її зберегти. Тому й витягнув тебе тоді з-під обстрілу. І тепер витягну.

Він вклав хрестик Андрієві в долоню.

– Відступай.

– Хахли, вихадітє! – пролунало вже зовсім близько.

Сергій підняв автомат.

– І ще скажи Марічці, що ти мусиш повернутися. Бо вона чекатиме.

Андрій обійняв його. Міцно, по-братньому – як обіймають людину, яку бояться більше ніколи не побачити.

Потім кинувся за сарай.

Коли добіг до посадки, позаду загриміло. Сергій тримав ворога стільки, скільки міг. Андрій біг, стискаючи в кулаці срібний хрестик, і вперше в житті плакав, не соромлячись сліз.

…Додому він повернувся через сім місяців.

Марічка зустріла його біля хвіртки. Постаріла від чекання, але така сама рідна. Андрій довго не міг вимовити жодного слова. Лише поклав їй на долоню Сергіїв хрестик.

– Він просив сказати, що любив тебе до останнього подиху.

Марічка заплющила очі. Сльози повільно покотилися щоками.

– Я знала, – прошепотіла вона.

– Знала?

– Ще зі школи. Але він ніколи нічого не сказав. Навіть перед вашим від’їздом попросив мене берегти тебе.

Вона притиснула хрестик до грудей.

На весіллі Сергій був їхнім дружбою. А тепер став їхнім янголом-охоронцем.

І, можливо, справжня любов вимірюється не тим, кого людина змогла завоювати. А тим, чиє щастя вона зберегла – навіть ціною власного життя.

Зореслав СТОЖАР.