ЯК ’РОЗСЛАБЛЯВСЯ’ ПАВЛО ЛАЗАРЕНКО НА ВОЛИНІ

У листопаді 1996 року на Волинь прибув прем’єр-міністр України Павло Лазаренко. Висвітлювати його робочу поїздку чомусь доручили мені, завідуючому сатири та гумору, хоча тоді, звичайно, ніхто не міг передбачити, що незабаром доведеться писати сатиричні статті про “блискучого керівника”. Навпаки, поговорювали про дніпропетровського висуванця як про майбутнього президента країни. Про те, що він має неабиякі організаторські та ділові якості, казали всі, хто з ним спілкувався.
Прем’єр-міністр і справді сподобався. Найбільш вражало те, що він знав, де і з чого можна гроші взяти. Для того й зігнали бичків з господарств Ковельського району, щоб Лазаренко ще раз зробив правильні висновки. Він пообіцяв не “пустити” картоплю з Польщі, Румунії і Туреччини. Присоромив керівника прямо на пасовиську, який не знав, скільки коштує кілограм яловичини на базарі. Пролетів як вихор по області молодий, енергійний, завзятий.
Уже тепер, коли в газетах почали публікувати уривки з документальної книги про Лазаренка під назвою “Бульдозер”, я дізнався, що після закінчення Дніпропетровського сільгоспінституту він був призначений в Миколаївку Новомосковського району агрономом-організатором. За кілька місяців був уже головним агрономом, а через рік (в 26 років!) головою правління колгоспу імені Калініна, “опорно-показового господарства”. В Миколаївці проживало 18 (!) Героїв Соціалістичної Праці і понад 600 орденоносців, хоча кількість жителів була лише 3992 людини. Сам Брежнєв сюди приїжджав нагороди вручати. Молодий спеціаліст, виявляється, багатьом подобався з першого погляду. Кар’єра була стрімкою: у 32 роки він уже керував сільськогосподарським відділом обкому партії.
Отже, не тільки мені, журналістові, сподобався Лазаренко. Ось тільки деяка його поведінка здивувала, але хіба ми не прощаємо своїм кумирам дрібні недоліки? У Колодяжному він гидливо відсунув мікрофона, який занадто близько стояв і суворо запитав: “Хто тут для кого: він, прем’єр, для журналістів чи вони для нього?”. Ми осудливо поглянули на журналістку з радіо, яка посміла перебити думку Лазаренка про геніальність Лесі Українки.
Талант прем’єра швидко оцінювати і підбирати кадри проявився навіть в Угринові Горохівського району. Зайшовши в школу, де він повинен був дарувати телевізор, турботливо підготовлений облдержадміністрацією, Павло Іванович заінтересувався миловидною молодичкою. Невідомо, чи її висунуло наперед догідливе обласне начальство, чи це випадковість, але прем’єру сподобалося таке спілкування з народом. Він не став підніматися на другий поверх, де зранку муштрували учнів, а доручив провести місію дарування голові облдержадміністрації.
Павло Іванович був вражений, що таких гарненьких жінок недооцінюють на Волині, а тому негайно запросив її у президію зборів. Увесь командний обласний бомонд підштовхував соромливу вчительку на сцену. Керівники, які з’їхалися з усіх-усюд, ламали годину голову: що це за жінка і кого вона замінить в облдержадміністрації?
Павло Лазаренко у короткому діловому виступі в черговий раз вказав, де гроші лежать і як їх взяти. Щоправда, директор одного луцького підприємства спробував задати неприємне запитання, але прем’єр-міністр швидко розібрався з керівником, який на Волині розмовляє недержавною мовою. Це теж сподобалось. Хоча запитань українською мовою він не став очікувати, оскільки зголоднів і поспішив на вихід. Надалі він згідно з наміченою програмою повинен був у Берестечку покласти квіти до пам’ятника, поспілкуватися з народом, а також із журналістами, побувати на “Козацьких могилах”. Але як же без трапези?..
Журналісти погнали на своїх тихоходах у Берестечко, де досхочу поспілкувались з натовпом, якому давно не виплачували зарплату, а потім зо дві години очікували в кімнаті енергійного Павла Івановича, щоб поговорити про справи державні. Охоронці перевіряли кожен диктофон, вазони в приміщенні, де заради безпеки Лазаренка були винесені навіть стільці.
А Павло Лазаренко, прибувши із значним запізненням в Берестечко, за нашими спостереженнями перебував уже в доброму гуморі і як отой козацький отаман вигукував, що дасть гроші бюджетникам, церкві і ще комусь. Після цього прем’єр відбув в темноті в невідомому напрямку, як сказали, з народним депутатом та ще з якимись достойниками.
Організатори обласного журналістського марафону, який рухався за Лазаренком, очевидно, компенсуючи відсутність прес-конференції, виставили в кафе для працівників пера і мікрофонів по дві пляшки на брата. Я зрозумів, що в таку ж пастку або й більш небезпечну потрапив і наш блискучий прем’єр. І не помилився. З нинішніх розповідей учасників тодішнього застілля з Павлом Лазаренком з’ясувалося, що луцька горілка дуже йому смакувала (це вже традиція — усі високі особи від неї в захваті, навіть відомий акордеоніст вважає за честь її виставити еліті СНД).
Щоправда, Павло Іванович після якоїсь енної чарки поцікавився, чи буде в нього ще зустріч з народом, але ніхто з керівництва не наважився перебити банкет своєму вождю, так і не повідомивши, що потомки козацтва чекають його на площі в Берестечку. Страви, які були доставлені з луцького ресторану і випробувані на отруйність, теж були схвалені високим гостем. Чоловік не перебірливий, що теж усім було по душі. Дієтчиків серед братії за столом, як розповідають, теж не спостерігалось. Спробуй не випий! Керівний люд відпочивав від державних дум по-простому, по-козацьки. Особливий захват у достойної публіки викликав номер із поцілунком міністра сільського господарства Анатолія Хоришка та прес-секретаря прем’єра.
Міністр трошки запізнився, потрапив десь під шосту чарку та примостився в кінці столу. Павло Іванович пошукав його: “Анатолію, тут є твоя землячка. Поцілуй Люду!”. Після наступних чарок прем’єр-міністр наказав виконати ритуал на “біс”, оскільки, мовляв, недостатньо смачно вийшов перший поцілунок. Тож міністр, як хлопчик на побігеньках, під загальний схвальний сміх, під пильними поглядами охорони та зацікавлених офіціанток побіг до прес-секретаря. Аякже, адже Хоришко був родом з Миколаївки, де головував Лазаренко і міністром став з його милості.
Кажуть, тоді за чаркою якийсь дивакуватий керівник вирішив випросити у прем’єра кошти, які була винна держава. Павло Іванович здивувався: “А ти чого граєш в азартні ігри з державою?”. Тут уже й головний організатор обурився такою нетактовністю: “Чоловік голодний, а ти чіпляєшся з різними дрібницями”.
Сам Павло Лазаренко швидко зрозумів, що на таку державу не варто покладати великі надії. Народний депутат Григорій Омельченко уже в кінці грудня 1994 року задовго до прем’єрства передав Президентові ксерокопії окремих фінансово-банківських документів про валютні рахунки та комерційні структури Лазаренка за кордоном. Даремно. Довір’я чомусь до нього було безмежним.
Один із партійних працівників пригадує, що коли Лазаренко ще працював у Царичанському районі Дніпропетровської області, а згодом — в обкомі партії, то вирізнявся феноменальною пам’яттю — “знав без винятку, що де стоїть і лежить в області”. Згодом, як бачимо, освоїв усю Україну.
Олександр НАГОРНИЙ.