Герой з Волині: «Бляха, доповзу до своїх чи вже гранату підривати?»

«Підлікуюся – і знову на передову»

Приводом для першої публікації у «Волині» про воїна послужила новина про те, що за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, за вірність військовій присязі орденом «За мужність» ІІІ ступеня нагороджено сол­дата Олександра Пасевича із села Воля Любешівська Камінь-Каширського ра­йону.

Це був липень 2022-го. Пригадую, про це нагородження дізналася перед відрядженням на Любешівщину, тож, скориставшись цим, зустрілася з родиною солдата – батьками, дружиною. Вони й розповіли, що Олександр з  2014 до 2019-го був в АТО. Починав у 51-й бригаді, яку згодом було перейменовано на 14-ту. Приїжджав додому на декілька місяців і знову вертався до своїх побратимів. З рук тодішнього міністра оборони України Степана Полторака одержав нагороду – орден «Знак пошани». А у перший рік повномасштабного вторгнення, 25 лютого, він знову пішов на війну...

Сам же боєць дізнався, що удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня, перебуваючи після поранення вже у Волинській обласній клінічній лікарні, куди його доправили з Дніпра. «У фейсбуці прочитав – знайомий офіцер скинув мені посилання», – розповідав Олександр, коли ми спілкувалися з ним по телефону. Згадував і той бій у районі села Берестове Бахмутського району, коли їхній підрозділ штурмували танками орки. Дякував побратимам, котрі його, важко пораненого, евакуйовували з поля бою. А на запитання, чи думає він про повернення до побратимів, відповідав однозначно: «Підлікуюся – і знову на передову». Тож публікація  в нашій газеті в номері за 3-є серпня так і називалася: «Після того, як із тіла волинського Героя витягли понад сто осколків, він заявив: «Підлікуюся – і знову на передову».

Згодом ми, вже фейсбучні друзі, спілкувалися з ним не раз і тоді, коли він був на передовій, і під час лікування, реабілітації після чергового поранення. За публікаціями в нашій газеті можна простежити, як і в наступних роках повномасштабного вторгнення Олександр Пасевич так само підліковувався й повертався у стрій.

 «Чотири осколки залишилися в голові, бо зачіпати їх – високий ризик для життя, один – біля серця»

 Я дякувала Олександрові за те, що відгукувався на мої есемески й заручалася його обіцянкою на інтерв’ю для газети «Волинь» після війни, щоб ми поспілкувалися не лише в телефонному режимі чи з допомогою соціальних мереж.

Ця зустріч відбулася раніше – війна для бійця Олександра Пасевича закінчилася ще торік. А нещодавно він перебував на лікуванні, пов’язаному з перекомісуванням, у Луцьку, й ми зустрілися в редакції «Волині». Тож перше запитання, відповідно, про те, в якому статусі тепер Олександр і як живеться захиснику України.

 – Коли в 2024 році після чергового лікування я повернувся на Куп’янський напрямок, то вже недовго воював – місяців шість. Як кажуть, вилазили боком всі поранення. Я ж міг комісуватися у зв’язку з пораненням ще під час АТО. Тим більше – в 2022-му, коли мене посікло осколками (з деякими так і живу – чотири осколки залишилися в голові, бо їх зачіпати – високий ризик для життя, один – біля серця). Та ставав на ноги і йшов воювати. Дух і зараз у мене – той самий, бойовий, а тіло здалося. На початку 2025-го я вже ходив із кульбою.

Дух і зараз у мене – той самий, бойовий, а тіло здалося. На початку 2025-го я вже ходив із кульбою. 

Комбат відправив мене на лікування. Приїхав додому в січні, а в лютому мені зробили операцію на спинну грижу. Дали третю групу інвалідності, був звільнений зі служби. Правда, в Камені-Каширському моє захворювання лікарі пов’язали не із захистом Батьківщини (на це, як сказали, не мають права), а лише з проходженням військової служби. Хоча я їм надавав потрібні документи (я ж, включаючи час перебування після поранень у госпіталях, на реабілітації, десять років був на передовій, а не десь у тилу просидів). Відповідний – і розмір пенсії. Як зателефонував своїм хлопцям, то вони поцікавилися, скільки отримую. Коли почули, що маю 9 014 гривень (а не вісімнадцять, як думали), то здивувалися: «Батя», ти що?!..» Попереду в мене – не одна операція, оскільки проблем із здоров’ям – цілий букет.

 – Даруйте за таку неделікатність, але все ж спитаю, які саме операції на черзі?

  – Чекаю на операцію, яка має бути в листопаді в центрі Superhumans (йдеться про сучасний всеукраїнський центр протезування, реконструк-тивної хірургії, реабілітації  і психологічної  підтримки людей, котрі постраждали від війни, що знаходиться у Винниках біля Львова, а в даний час має філіал і в Рівному. – Авт.) Потрібно з’єднати розірвані осколками судини й сухожилля, щоб ліва рука, яка геть висохла, слухалася мене, а то вона, – не моя. А на операцію щодо осколка, який ношу біля серця, то його пробували дістати в Дніпрі – в лікарні Мечникова, та не вдалося – не було таких спеціалістів. Тепер хочу їхати в Німеччину, бо сердечко «клинить», – стою в черзі на 2028 рік (там хлопці, які раніше виїхали, знайшли лікаря).

 – Ви, бачу, сьогодні до нас прийшли із паличкою...

– Ноги наскрізь пробиті – не слухаються, легені – теж буває, задишка бере. Пригадую, як у 2023 році за Куп’янськом, під Вільшанкою, коли штурми йшли, як ми кажемо, «м’ясні», мене поранило. Три місяці реабілітації – і до хлопців, на передову. Так само було й після поранення в Бахмуті. Дружина, моя Наталія, ще під час АТО говорила, що міг би після поранення не вертатися до хлопців «і був би зараз цілий, здоровий». А в мене була одна думка: «Боже, як не піти?! Як я буду лежати вдома, коли там таке ко-
їться? Там вбивають дітей – це ж саме буде, коли ворог прийде сюди».

«Зараз уже йде війна дронів, роботизованих систем»

– Пане Олександре, ви були на передовій і в час АТО, і в повномасштабну війну, тож можете сказати, яка вона була і якою стала.

 – Якщо порівнювати АТО з повномасштабним вторгненням, то хіба що Іловайський, Дебальцівський котли були схожі на повномасштабний фронт, – такі, коли ворог бив з усього, як і після 24 лютого 2022-го. Процентів на п’ятдесят в 2014-му було простіше в зоні бойових дій, і тим більше – в тилу. Ближні бої були, але не такі, як у 2022–2023 роках. Ну а зараз уже йде війна дронів, роботизованих систем. І з кожним днем, не те, що роком, просто не розумієш, що нового можуть чекати як вороги – від нас, так і ми – від них. І це ж придумують в основному хлопці, які сидять в окопах.

 – Скажіть, якби вам довелося ще раз пройти свій шлях на війні, ви його повторили б?

 – Аякже..  Я й зараз не шкодую ні за чим, хоч багато разів був поранений, не можу ходити. «А хто, як не ми?» – ось ця думка тримала щоразу бойовий дух.

– Наскільки відомо, ви були в розвідці?

 – Так. Розвідка і ще плюс снайпер. Я й такі, як я, розуміли, що нас навіть у полон не брали б – зразу валили. Тому, знаєте, деколи страшно було, коли ти тяжко поранений і думаєш, що ж робити: «Бляха, доповзу до своїх чи вже гранату підривати?»

 – Тобто, граната була напоготові?

 – Так, завжди, бо, не дай Боже, в полон потрапити: там же, якщо по-чесному сказати, тебе, та ще й снайпера, будуть мучити якусь добу і все одно уб’ють чи різатимуть по частинах. То краще зразу самому знищити себе. Ми, снайпери, знали, куди йшли.

 – Що найстрашніше на війні?

 – Знаєте, я скажу про це одним словом – «зрада». Зрада командирів, старшого начальства, коли дехто за гроші здасть якісь позиції. А це означає, що хлопці загинуть. А ще важливо знати, що тебе не зрадять ті, з ким ідеш у бій. Не кинуть в біді, так, як це буває: оглянувся, а той, що був ззаду, вже втік. І в тебе нема прикриття, вже можеш одержати кулю в спину. Важливо було, щоб збиралась надійна компанія, й ти знав, що всі – свої. На жаль, війна багатьох забрала й забирає, й втрати ці – великий біль. От і цієї осені, 22 вересня, загинув побратим Юрка Шпак, з яким ми під час АТО служили разом у Дебальцевому, а потім, в 2017-му, – в інших гарячих точках. Його привезли «на щиті» в Затурці. Я пізно взнав – хлопці написали, то ми на годинку запізнилися на похорон – з’їздили вже на могилу.

 «Трудно дружині зі мною після всіх тих контузій, які мав на війні»

 – Коли ви повернулися додому – як було звикнутися з тим, що вже не на війні?

– По правді, я й ще не звикся з цим. Кожен вечір все одно, знаєте, – безсоння, то з побратимами говорю по відеозв’язку. І допомагаю їм, чим можу. Ще на п’ятдесят відсотків голова моя – там. Якось сказав дружині, що з хлопцями поїду, волонтерку – машини – завезу. «Не поїдеш, бо ти там і зостанешся», – почув від неї. І, якщо по-чесному, то міг би й залишитися. Я себе знаю. У 2017 році, після операції на спині (теж була грижа), через одинадцять місяців я сказав дружині, що їду в Луцьк на обстеження. А на другий день подзвонив їй по відеозв’язку. Якраз всі були разом – Наташа і батьки. Говорю: «Все нормально, я на Станиці Луганська». Мати ледь в обморок не впала. Батько сказав, перш спересердя матюкнувшись: «Я так і знав, що він не в лікарні».

Говорю: «Все нормально, я на Станиці Луганська». Мати ледь в обморок не впала. Батько сказав, перш спересердя матюкнувшись: «Я так і знав, що він не в лікарні».

А в 2022-му, як під Бахмутом, у Берестовому, «розібрало» пів батальйону, а мене посікло осколками, то хлопці говорили: «Джон» уже не прийде» («Джон», а ще «Дєд», «Батя» – це все позивні Олександра Пасевича. – Авт.). Та чотири місяці минуло – і я був на місці. Ще, правда, з кульбочкою приїхав. Камбат дав два тижні: «Так, придивись, зразу не йди в бій». Придивився, кульбу викинув,  і з хлопцями – на завдання.

– Ви сказали, що дух бойовий у вас залишився, а тіло здалося... 

–  Так. Мимоволі усвідомлюєш, що в такому стані, як я зараз, мені не місце на передовій, тому й не думаю вже, як втекти до хлопців.

 – Як минає тепер ваш день удома?

  – А як встав зранечку, дружина вколола щось знеболююче чи таблетку якусь випив, і пішов до собачок – їсти дав, погодував. Попорався по хазяйству – й на рибалку. Ходити мені важко, навіть біля хати, то  сідаю за кермо машини, на скутер – і їду.

 – Як ви думаєте, – вашій дружині всі ці роки, поки ви воювали, лікувалися, – нелегко було?

– Та їй і зараз – нелегко. Вона бачить, як я мучуся вночі, коли то ногу вивертає, то руку. Знаєте, деколи зірвусь і накричу на неї. Ні з того, ні з сього. Кажу, як є. Хвилин дві-три покричав і прошу: «Котику, пробач». А дружина, звичайно, ображається: «Вже пізно». Трудно Наташі зі мною після всіх тих контузій, які мав на війні. Я розумію, скільки вона пережила, передумала, коли я на зв’язок не виходив. Якось це було півтора місяця.

  – Згадайте, коли таке було?

 – А це якраз перед поранення під Бахмутом у 2022-му, коли мене всього осколками посікло. Як тільки прийшов до тями, то скинув їй відео. Мені вкололи морфій, щоб обезболити, аби я хоч на ноги став. Я стояв, мене бинтували, а я просив друга, який знімав, щоб поспішав, «бо зараз відключуся». Чув метелики в голові, але ще встиг сказати: «Кохана, все добре». Вдячний дружині за те, що вона двох наших дітей, сина й доньку, доглянула, поки я був на війні.

Чув метелики в голові, але ще встиг сказати: «Кохана, все добре».

При нагоді скажу, що в селі Воля Любешівська, крім мене, є хлопці, які воювали і вже звільнені зі служби на різних підставах. Ми попросили в голови Любешівської селищної ради Олега Куха дозволу, щоб облаштувати на березі річки Стохід місце відпочинку. Збили з дошок навісик із банькою. На згадку про побратимів торік я посадив більше 30 кущів винограду. У цьому році є думка ще досадити.

«Саша ридав, як дитина»

Звичайно ж, була розмова з дружиною  Олександра, Наталією, з якою ми знайомі з літа 2022 року, з жінкою, якій, за словами самого чоловіка, непросто жити з ним – людиною, голова якої «на п’ятдесят відсотків –  ще там», на війні. І ось що вона говорила:

– Сказати, що з Сашею жити складно, то не сказати нічого. Пекло війни залишилося в його голові і, буває, передається на нас: на мене, дітей. Спалахи гніву можна контролювати тільки медикаментозно. Це – результат героїзму та пожертви, які, на жаль, не оцінили ні люди, ні держава в цілому. Коли торік у Камені-Каширському лікарі сказали: «Ваші травми не пов’язані із захистом Батьківщини, то Саша ридав, як дитина... Перекомісовка буде у Луцьку, в лікарні, що в Липинах (йдеться про 3-є психіатричне відділення, яке у складний час повномасштабного вторгнення рф  в Україну, в основному, надає психіатричну допомогу військовослужбовцям та демобілізованим, які мають ментальні розлади. – Авт.)  Саші сказали, що в Камені-Каширському поставили неправильний діагноз, не пов’язавши травми із захистом Батьківщини. У лікарні в Липинах зовсім інше ставлення до нього. Тут Саша почув, «що все буде нормально, що він заслуговує на більшу увагу до себе й відшкодування від держави».

На листопад призначена комісія з обстеження і підготовки до оперативного втручання у Львівському центрі «Сеперхьюманс». Це вже давно мало бути, але Саша все відкладав чи, може, лікарі відкладали, оскільки пацієнтів багато. А тепер цей Центр уже має свій філіал у Рівному, і там пообіцяли зробити операцію зі з’єднання плечових судин і сухожилля.

...Сподіваємося, ми ще повернемося і до того, як пройшла операція, і до результатів перекомісовки ветерана російсько-української війни Олександра Пасевича.

Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України.

Зараз також читають: Волинська Амазонка висихає: «Колись тут ходили пароплави, а тепер навіть човни сідають на мілину…»