Трапилось так, що 11 липня, коли відзначалась трагічна дата польсько-українських стосунків у 1943 році, я мав причеплений до сорочки польський ідентифікатор. Отже, мене спокійно пропускала українська міліція.
Трапилось так, що 11 липня, коли відзначалась трагічна дата польсько-українських стосунків у 1943 році, я мав причеплений до сорочки польський ідентифікатор. Отже, мене спокійно пропускала українська міліція. Хочеться пригадати декілька сюжетів, коли я був свій серед чужих. Пройшовши всі пропускні рогатки, я опинився не серед тих, що сиділи близько від президентів, а серед тих, хто не встиг сісти. Відразу перекинувся декількома словами польською мовою з гуртом поляків. Поки відправляли таку довгу літургію, зі мною завела розмову вже немолода польська журналістка. Слухаючи літургію, яка мала антиукраїнське забарвлення, я сказав своїй співрозмовниці, що ще в Конституції 3 травня 1791 року серед найважливіших її пунктів був перший, у якому говорилося: «Католицька релігія є панівною у Польській державі». — Зате у вас, — засміялась журналістка, — ніяк не можна зрозуміти, якою є панівна релігія. Вслухаючись у зміст літургії, моя співрозмовниця зауважила, що не зовсім коректно в процесі служби Божої включати виступи людей, які вживають такі вирази, як «каіновє», «бандиці»... Дві молоденьких полячки, що долучились до розмови, говорили, що цей захід слід було починати з виголошення подяки українцям за те, що по всій Волині впорядковуються польські кладовища, що відбудовуються і вільно діють польські костьоли, що українці, з якими вони зустрічались, добрим словом згадують поляків, з котрими у минулому жили поруч у мирі і злагоді. Досвідчена польська журналістка показала рукою на довжелезну колону українців, що пеклись на сонці вздовж дороги, і сказала, що ні один поляк не став би мовчати, коли б у чомусь звинувачували їхній народ. Двоє ж «аковців», що стояли поруч, коли звинувачували ОУН, вигукували: «Дайцє ім огня!». А от коли польський президент серед іншого сказав, що УПА боролась за самостійну Україну, то не дослухавши дальшого змісту промови, вони зашипіли: «Цо он муві?» і почали проштовхуватись до виходу, зсунувши нижче ліктя свої нарукавні пов’язки «АК-27». Насамкінець, моя співрозмовниця запитала мене, чи я є польський українець. Я ж досить голосно сказав, що я є український українець. Солідний поляк, що стояв перед нами, оглянувся і чи то жартома, чи всерйоз сказав: «Може, он єст шпєг?». Шпигун, себто. Мої милі полячки, не попрощавшись, відійшли вбік, а я ще раз глянув на колону із синьо-жовтими прапорами і згадав класика: «А ми дивились і мовчали». Олексій ПОЛІЩУК. м.Луцьк.
