УСМІХНІТЬСЯ ДИТИНІ У ВІЗКУ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92

УСМІХНІТЬСЯ ДИТИНІ У ВІЗКУ

Про що думають люди, коли бачать на вулиці людину в інвалідному візку? Напевно, щось на зразок: «Шкода, не пощастило бідоласі». Я теж не раз відчувала на собі співчутливий погляд перехожих і вже, було, зневірилась у людській доброті, та доля звела мене з тими, хто переконав, що добро на світі існує.

Про що думають люди, коли бачать на вулиці людину в інвалідному візку? Напевно, щось на зразок: «Шкода, не пощастило бідоласі». Я теж не раз відчувала на собі співчутливий погляд перехожих і вже, було, зневірилась у людській доброті, та доля звела мене з тими, хто переконав, що добро на світі існує.
Коли мені запропонували їхати в санаторій «Лісова пісня», я до останнього дня не вірила, що поїду. І це не дивно, адже частину свого життя прожила, нікуди не виїжджаючи з міста, навіть рідко виходила з дому. Та все ж поїхала. Це був найкращий тиждень у моєму житті. Вперше я відчула себе такою ж, як й усі, не соромилась, що я інвалід.
Ми, діти з особливими потребами, жили у санаторії однією сім’єю. А потрапили туди завдяки добрим людям, які не байдужі до чужого горя, прагнуть подарувати тим, хто позбавлений змоги жити повноцінним життям, крихту теплоти, віри, що вони не самі у цьому світі. Завдячуємо цим відпочинком й голові правління центру «Джерело життя» Ларисі Володимирівні Ладчук, або просто тьоті Ларисі, як ми її називаємо, добрій, милій людині.
У санаторії нам дуже допомагали усі — і відпочиваючі, і працівники. Я ніколи не забуду, як одного разу до мене підійшов дідусь, побачивши, що мені важко виїхати на доріжку, і запропонував допомогти.
Я впоралась сама, але було дуже приємно, що людина виявилась не байдужою до чужої біди. Ще я згадуватиму дівчат, з якими познайомилась. Ми домовилися зустрітись у місті.
За цей тиждень я побачила більше, ніж за двадцять років свого життя. Побувала в ресторані, на дискотеці, концерті, відсвяткувала день народження з гуртом друзів, купалася в озері.
Це літо змінило мій погляд на життя. У мене з’явилась мета. Я хочу допомагати таким, як я, жити повноцінним життям. Адже якщо ти інвалід, то це не означає, що життя закінчилося. А ще у мене є мрія: хочу довести усім хлопцям, що дівчата у візку аж ніяк не гірші від тих, що ходять по вулиці у коротеньких спідничках. Ми теж уміємо кохати і чекати.
Та для того, щоб втілились мої задуми у реальність, повинен існувати наш центр і, звісно, меценати.
Відпочинок у санаторії — свідчення того, що такі люди все ж є. Якщо ви, здорові і небайдужі до чужої біди, побачите на вулиці людину у візку — подаруйте свою усмішку. А їй вона так потрібна!
Тетяна СЕМІНСЬКА.
м.Луцьк.