Новий закон про пенсійне забезпечення не поліпшив життя більшості пенсіонерів, пов’язані з ним сподівання не справдилися...
– З Новим роком, Галино Степанівно! З новою пенсією! — так незвично привітала мене цього року колишня учениця. – Щиро дякую... — відповіла, подумки побажавши, щоб хоч їй в майбутньому не довелося витирати власних пенсійних сліз. Шансів щось виграти у нинішнього покоління багато. Проте, шанс — стати пенсіонером — найвірогідніший з усіх можливих. Про це ще раз нагадав початок пенсійної реформи, перший етап якої стартував разом з Новим роком. В цьому і є найголовніше значення реформи — дати шанс. А пенсійне щастя залежатиме від високих заробітків та трудового стажу. На жаль, тільки з роками пізнаєш істину: щасливої старості не буває. Як писав В. О. Сухомлинський, старість буває спокійною або неспокійною. Важко сказати, від кого в більшій мірі залежить цей спокій. Від найближчих оточуючих чи від тієї винагороди, яку щомісяця очікуєш від держави? На значне підвищення власної пенсії не розраховувала. І не тільки тому, що пенсійні роки зробили мене переконаною песимісткою, а тому, що учительські зарплати ніколи не були високими. Розраховувала на стаж (майже 39 років загального трудового стажу, з яких педагогічного — 36). Але за порадами деяких газет, можливо, більше з цікавості, захотілось вирахувати і перевести у гривні ту віру у значущість своєї місії для держави — виховати думаючу і освічену людину. Єдиною щорічною винагородою були для нас літні канікули — 48 робочих днів відпустки, про інші нагороди також не думали. Окремі вчителі-пенсіонери працювали, але, як правило, годин вони багато не брали, бо разом з пенсією їх заробіток не міг перевищувати певної суми. Не скаржилась і на свої пенсійні — 132 карбованці, згодом — 74 гривні, 150 гривень, навіть жартома пишалась тим, що стала пенсійною ровесницею незалежної України. Ще й колег своїх намагалась заспокоїти. – Ви ж на Радянський Союз працювали. Почекайте, розбагатіє держава — розбагатіють і пенсіонери. Свої обов’язки ми чесно і сумлінно виконали, а право називатись людьми повинні мати і в старості. Та ті мізерні доплати по 6 гривень 30 копійок (або 4,2 відсотка ) принизили і обурили. І не мене одну. Хто допоможе розібратись? Міністерство фінансів і Верховна Рада далеко, тому, найімовірніше — будемо штурмувати кабінети своїх інспекторів у відділах Пенсійного фонду. Хоча, зізнаюсь щиро, мені тих працівників навіть дуже шкода, бо умови, в яких вони сьогодні працюють, іноді схожі на екстремальні. “К стенке!” — почула одного разу. Згодом зрозуміла, що так нас просили дати комусь дорогу, розступитись. Спочатку ж здалося, немов когось і справді привели на розстріл. А коридор настільки вузький, що і так мусиш стояти під стіною. Не краще і в тих кабінетиках — стояти якось ще можна, а сісти — ні. Сумно. Коли ж листоноша принесла мені нову пенсію, то згадала, як часто приказувала моя мати: «Не наївся, то і не налижешся». Окремі ж пенсіонери мають іншу думку — повернути цю новорічну милостиню назад «батькам» пенсійної реформи. Кажуть, що так зробили пенсіонери в одній з сусідніх держав. У них подіяло. Можливо, подіє і в нас? Маю і особистий неприємний «досвід», за який соромно ще і досі. Днями жебрак, якому я поклала на простягнуту руку цукерку, з грубою лайкою кинув її мені навздогін. Але сумніваюсь, чи підтримають таку спробу протесту пенсіонери. Вони ще добре пам’ятають голодні роки. А це таки додатково сьома частина хлібини щодня. Хлібом кидатися — великий гріх. Держава повинна почути і зрозуміти нашу позицію: пенсія не повинна бути меншою від мінімального прожиткового мінімуму. В планах Кабміну на 2004 рік він передбачений — 281 гривня 76 копійок (газета «Волинь» за 10 січня ц.р.). Якщо ж держава не зможе забезпечити навіть мінімальних умов людського буття, то з такою навалою — 14 мільйонів жебрацьких пенсіонерів — Україну ніколи і ніхто в багатій Європі бачити не захоче. Галина ШАФЕТА. м. Луцьк.
