Розповіді Катерини Зубчук про хутори Залізницької сільської ради прочитав із великою цікавістю та хвилюванням: туди ж бо не раз мене заводили журналістські шляхи-дороги, яких немало подолав за значний проміжок часу, відданого праці в любешівській районній редакції “Нового життя”...
Розповіді Катерини Зубчук про хутори Залізницької сільської ради прочитав із великою цікавістю та хвилюванням: туди ж бо не раз мене заводили журналістські шляхи-дороги, яких немало подолав за значний проміжок часу, відданого праці в любешівській районній редакції “Нового життя”. Хочеться щось своє додати до публікації про Окуріку, де я вперше побував спільно з невтомним краєзнавцем, учителем Лобненської школи, моїм добрим старшим товаришем Олексієм Бренчуком. До речі, музей партизанської слави в Лобні (сподіваюсь, цього, напевно, ніхто не заперечить) — його дітище. Олексій Іванович, уперто оббиваючи пороги кабінетів високопоставлених осіб у Києві, добився створення музею, завдяки якому пролягла й дорога з твердим покриттям у це село. Олексій Бренчук — виходець із хутора Медведичі, на якому нині живуть його старенькі сестри. Він уже давно на пенсії, мешкає в селі Рудка-Козинська Рожищенського району, часто навідується на хутір, щоб їм допомогти. В Окуріку із села Лобна йшли пішки, через ліс. І Олексій Іванович із болем розповідав про трагічну долю хутора. А згодом ми розмовляли із старожилами-хуторянами, які з великою повагою зустрічали вчителя, мудру, щиру людину. Незабаром у районці з’явився мій матеріал. Потім, значно пізніше, я написав вірша. Це було у Луцьку під час перебування на курсах. І першим, кому його прочитав,— був наш незабутній Олександр Богачук. Перед моїми очима, ніби наяву, досі постають звіряча розправа окупантів над невинними жертвами у палаючій Окуріці, перелякане п’ятирічне дівча, яке намагається врятуватися, почорнілий від люті солдат-гітлерівець, що, вхопивши ціпа — одвічне хліборобське знаряддя праці, наздоганяє дитя і б’є ним по голівці, вкидає його в ненажерливу, нещадну вогненну пащу. Уявив я і оскаженілого коня з розірваними вудилами, закривавленим ротом. Він прибіг із іншого хутора — з Підріжжя. Цей вірш увійшов до моєї першої збірки “Моложай”. Ось рядки з нього: Обпалені пальці димлять у тумані, Скарлючені з болю. Їх крику не чути... А вміли ж ті пальці зробити сани І борони, й діток вдягнути і взути, І хату покрити гнучким очеретом, Мантачити косу і плуга тримати... І кінь заблукав скажений з Підріжжя,— Розірваний рот у нього вудилами. Стає він на дибки, в пожарище дивиться. Кров юшить. Криваві в очах чоловічики... А ніч шкандиба на обвуглених милицях, Щоб глянути байдуже в спалені очі... А де ж те дівчатко, що ціпом убите? Тліють над ним головешками крокви... А хто ж за нього дітей родитиме І буде учити їх першим крокам?.. Розповіді живих мешканців Окуріки часто крають мою душу передсмертними криками, розпачливими зойками приречених на жахливу загибель, автоматними чергами карателів. Микола ЧЕРНЯК, cмт Любешів.
