У широкому колі відомих людей вшановували 90-річчя Івана Трифоновича Годіка (на фото), фронтовика, юриста, який 34 роки пропрацював народним суддею і 21 рік — адвокатом...
У Рожищенському районному суді цими днями відбулася неординарна святкова подія. У широкому колі відомих людей вшановували 90-річчя Івана Трифоновича Годіка (на фото), фронтовика, юриста, який 34 роки пропрацював народним суддею і 21 рік — адвокатом
Олександр НАГОРНИЙ
Уявіть собі, що у свої 80 років Іван Трифонович ще надавав людям правову допомогу, юридичні консультації. У таких випадках кажуть, що це — щасливе довголіття. Наймит із села Мирне (колишній Блудів) Горохівського району, пройшовши фронтові дороги, став вершити судочинство в районних судах, вирішувати людські долі. Спробуємо хоча б деякими штрихами показати, як під недремним партійним оком вдавалося це робити порядній, чесній людині. Дорога в юриспруденцію в Івана Годіка почалася, як за сучасними мірками, із суцільної… фальсифікації. Зараз нерідко престижну професію для дитини обирають впливові багаті батьки — згодом купуються оцінки та дипломна робота, і такі «спеціалісти» судять, охороняють, лікують… А в Івана Годіка у 1946 році все виглядало куди гірше, як тепер кажуть, наяву були ознаки корупції. Його, комсомольця, пораненого фронтовика викликали в Локачинський райком партії і запропонували поїхати вчитись за направленням у Харківську дворічну юридичну школу. Та згодом з’ясувалося, що для цього треба свідоцтво про семирічну освіту, а хлопець закінчив лише чотири класи польської школи у Мирному. У сім’ї Годіків було, окрім нього, ще 10 дітей, він середній серед них. Тож у 12 років уже пас громадське стадо, а в 14 — наймитував у заможного господаря. Що ж робити? Направлення партії гарантоване, але ж освіти немає. Тоді райвідділом освіти керував односельчанин, який і видав потрібний документ. При вступі в школу — знову проблема. Треба здавати іспити з української мови, яку в польській школі вивчали по кілька годин у вівторок та п’ятницю, і географію. Іван Годік зізнався викладачеві про свою науку, котрий, трохи його «поганявши» по граматиці, великодушно сказав: «Ти знаєш все». З географією було простіше — чимало території Союзу сходив своїми ногами. «Грамотія» Івана Годіка у селі Мирне після приходу Червоної армії у 1939 році поставили завідувачем магазину. А коли почалася війна, то його старші два брати як комуністи і ще два як комсомольці рушили у світ. У Києві 18-річний Іван зголосився в райвійськкомат. Призовники пішки (!) пройшли шлях від Києва до Харкова. Згодом він потрапив у Тбілісі, де проходив навчання як зв’язківець. Після виучки служив у полку зв’язку, а фактично їх кидали в окопи, де було тяжко, адже весь час відступали. Закінчилася війна для рядового Годіка під Астраханню 4 серпня 1942 року, як було записано в історії хвороби, в ногах залишилося від міни «множество металлических осколков», які супроводжували чоловіка все життя. Було розбито коліно (осколок витягнули аж у 1982 році), стопу на другій нозі збиралися ампутувати. Як розповідає Іван Трифонович, його врятувала, можна сказати й так, жаліслива медсестра, котра порадила високому симпатичному солдату: «Не давай відрізати ногу». — Я сказав старенькому хірургу, щоб мене не прив’язували, — розповідає Іван Трифонович, — боявся, що ногу таки ампутують. Кажу, я витримаю біль, коли й сидітиму. Не знаю, як зміг протриматися. Забинтували і віднесли в палату. Івана Годіка після демобілізації у 1943 році направили вчитися на гірничого майстра. Та незабаром, коли послали на роботу на шахту, відкрилися рани… Про війну час від часу фронтовику нагадують не медаль «За боевые заслуги» та орден Вітчизняної війни І ступеня, а осколки, які допікають, особливо в останні роки. Але повернемося до його навчання. Привезли випускника юридичної школи Івана Годіка в селище Заболоття (тодішній райцентр), поклали перед ним купу справ і сказали: «Суди». Уже згодом він заочно закінчив юридичний факультет Київського держуніверситету. Коли доводиться зустрічатися із суддями старого гарту (це, як правило, дуже порядні люди), то неодмінно задаю запитання: «Наскільки сильним був партійний тиск при вирішенні кримінальних справ, порушених проти комуністів?». Як правило, відповідь така, як і в Івана Трифоновича: «Викликає, було, секретар і питає, що можна зробити. Кажу: «Нічого». «Ну, якщо буде нормально, то ми не заперечуємо». «Батьківська» турбота була, але прямого втручання — ні. В принципі й тепер те ж саме відбувається, ось тільки нині нерідко все вирішується за кулісами — у барах і на «полянах». Та найкраще той період характеризує випадок, про який щиро розповів Іван Трифонович. А було так: — Заступник директора універмагу — дружина районного керівника відділу державної безпеки та два продавці допустили розтрату більш як на 10 тисяч рублів. Дівчат арештували, а організатора, члена партії, залишили на волі. Надійшла справа в суд. До мене дійшли чутки, що секретар райкому партії погрозливо сказав: «Якщо він засудить, то з партії Годіка виключимо». Я двічі відмовлявся розглядати справу, проте колегія обласного суду наполягала: «Суди». Зрештою, я подався до Києва, без будь-яких перешкод зайшов до голови Верховного Суду Мащенка, який, вислухавши, сказав: «Якщо винна — суди, а партбілет, скажи, хай заберуть» — «А якщо не заберуть?» — «То ти забери». Справу призначили, свідків до півсотні два дні допитували при всьому народі. Оголошую вирок: 8 років тюрми заступнику директора універмагу. А вже зранку телефонний дзвінок від начальника управління юстиції: «Ты что наделал? Ты знаешь, что обком партии заинтересован?». Через декілька днів приїжджає комісія, а в ній — обкомівці, представники КРУ, фінвідділу, прокуратури, суду. Це було в 1952 році, ще живий був Берія. Комісія прийшла до висновку: суд справедливий, винну виключити з партії. А мені сказали: «Ты свободен». Я якось зустрів озлобленого чоловіка засудженої на вокзалі, той був із автоматом, але я теж мав зброю… Був ще один характерний випадок, щоправда, в пізніші часи, про який мені розповіли юристи. За зловживання службовим становищем повинні були судити начальника Ківерцівського управління сільського господарства, уже й з партії його виключили. А вина чиновника полягала в тому, що експонати з сільськогосподарської виставки пропали з кабінету. Надіслали справу в Рожищенський районний суд. Начальник просив високий суд судити його як за халатність. Іван Годік виправдав керівника, який поїхав у Москву, взявши із собою вирок суду. Після чого його поновили в партії, а, значить, і не зняли з роботи. Ось таким доленосним може бути рішення суду. Про свою багаторічну працю народним суддею (формально обирала громада за рекомендацією тієї ж партії) Іван Трифонович сказав коротко: — Ніколи не мав зауважень, зміни до моїх рішень можна порахувати на пальцях. Тоді практикувалися з профілактичною метою виїзні судові засідання, тож не було села, де б я не побував один раз, а то й більше, мене всі знали, ніхто не погрожував. — Хабарів тоді не пропонували? — Про це й мови не могло бути. Пригадую десь у Донецьку суддя попався на хабарі, то нас зібрали в обласному управлінні юстиції і було таке враження, що це ми зганьбили свою професію… Суддю в райцентрі видно, як на долоні. З ким десь випив — і то знають люди. Суттєве доповнення внесла дружина ювіляра — Тамара Іванівна: — Було не раз, що бачу, як мій Іван несе додому томи справи. Отже, знову якийсь складний випадок. Вечорами штудіює, не спить, розмірковує, переживає. До мене інколи зверталися знайомі: «Треба поговорити». Проте їм відповідала: «Я ж не суддя, а медик». Я дітей виховувала, господарство вела. Адже чоловік завжди на службі був. Сім’я виростила двох синів — Валерія та Ігоря, які чесно служили в правоохоронних органах, тепер вийшли на пенсію. Навіть внучку Вікторію, хоча сім’я Валерія жила на Київщині, доглядали, вона ходила в місцеву школу. А про те, як жила ця сім’я, видно по нажитих скромних сільських статках, єдине, що отримав від держави як інвалід Іван Трифонович — це «Запорожець», тепер — «Славута». Навіть із будинком прорахувалися. Викупили комунальне житло, щоб привести в порядок, а через рік — дозвіл на приватизацію. Я запитав у Івана Трифоновича, яка ж якість особливо важлива для судді. Він відповів: «Людяність». Мабуть, ця риса характеру й допомогла початкуючому випускнику юридичної школи обрати шлях справедливості і законності, а згодом утвердитися як знаний юрист. Дивується Іван Трифонович із нинішніх юридичних реалій. Вважає великою помилкою те, що, наприклад, президія апеляційного суду не може підправити рішення суду першої інстанції на місці, як це було колись, що судові рішення масово не виконуються державною виконавчою службою (раніше вона була при судах) і т. д. На урочистостях у Рожищенському районному суді було чимало знаних людей з юридичних інстанцій. Приїхала й одна жінка, яку в сім’ї Годіків називають «дочкою» — це Тетяна Іванівна Зінчук із Старої Вижівки. … Подружились ще в Заболотті два товариші-фронтовики — українець Іван Годік та білорус Іван Козаченко, схожі один на одного, як рідні брати. Трапилося нещастя з Іваном Козаченком, переніс інсульт, помер, але наостанок він попросив друга не залишати без уваги його шестилітню доньку Таню. Відтоді сім’ї ділили і радість, і печаль, а Іван Трифонович ніколи не забував заповіт друга. Один із трьох синів Тетяни Іванівни за прикладом «дяді Вані» обрав професію юриста. Як бачимо, людяність для Івана Трифоновича невід’ємною рисою була як на службі, так і в повсякденному житті.
