Так трапилося, що на базарі у Берестечку почула від Надії Пізюр, колишньої бібліотекарки з Перемиля, що її, як ветерана культосвітньої роботи, було запрошено на зустріч у районний Будинок культури...
Так трапилося, що на базарі у Берестечку почула від Надії Пізюр, колишньої бібліотекарки з Перемиля, що її, як ветерана культосвітньої роботи, було запрошено на зустріч у районний Будинок культури. Надія розповідала з великою радістю про те, як там було гарно і цікаво, яка увага була приділена ветеранам. Ми з Надією добре знайомі. Адже були працівниками культури у свій час та ще й на території однієї Перемильської сільської ради. Вона розповідала мені про цю зустріч, а сама аж світилася радістю, що у районі не забувають ветеранів-культармійців. Я промовчала, нібито й не належу до тих самих ветеранів. А коли прийшла додому з базару, такий мене охопив жаль, стиснуло в грудях і думаю: “А куди все-таки я належу?”. Адже з травня 1965 року була завідуючою клубом села Антонівка, а пізніше очолювала клуб у селі Старики аж по 1995 рік. Це ж тридцять років робити в культурі! А коли постало питання про скорочення, така була матеріальна скрута, то не подивилися, що мені залишилося шість років до пенсії, і скоротили мою посаду, пообіцявши іншу роботу. Але, як кажуть, обіцянка-цяцянка. Шість років, аж до самого виходу на пенсію, були для мене цілою вічністю. Треба було якось виживати. Зрозуміло, коли прийшов день виходу на пенсію, не було у мене ні урочистих проводів, ніхто й доброго слова не сказав. А у моєму маленькому клубі відбувалися вечори вшанування людей праці, проводів до армії. Часом доводилося і сім’єю нехтувати, і дітей залишати, щоб бути з людьми. Не могла я жити без пісні, пісня була моїм життям. Траплялося, що навіть коли учасники художньої самодіяльності з якоїсь причини не могли прийти на репетицію до клубу, я бігла до них і проводила репетицію у них вдома. Адже виступали з концертами не тільки в селах свого Горохівського району, а й у Львівській та Рівненській областях. Розповідаю не для похвальби, але кажу те, що було — жоден обряд весілля в Берестечку не обходився без моєї участі. Скрізь мене кликали і я гордилася цим. Була учасницею хору колгоспу “Іскра”, що в Пісках, співала і соло, і в дуетах. За Перемиль вже не буду й говорити — це була моя робота, моя сільрада. Тут був хор, агіткультбригада, проходили концерти, огляди. Згадую я це з гордістю. Адже тридцять років було віддано роботі в культурі, з людьми. Мені було дуже боляче, коли мене скоротили, але я не писала до газети, а зараз вже не стерпіла, бо болить душа, пече мене образа — чому ж мене обминули, не покликали на ту зустріч, щоб і я поговорила із своїми колегами, почула на свою адресу добре слово. Пішла я до Марії Харчук, яка у свій час працювала у культурі не лише в Пісках, а й виступала в Берестечку, Перемилі, Мерві, доїжджала до Горохова як працівник культури, співала в хорі, капелі бандуристів, виступала у Луцьку, коли звітував Горохів. Думала, що вона мені розповість про ту зустріч. Але вона була здивована моїй розповіді, навіть розплакалася. Бо і її чомусь забули. Ну як же так можна поводитися з людьми? Чому нам не дали змоги зустрітися зі своїми друзями, колишніми культпрацівниками, чому знехтували нами, ветеранами культосвітньої ниви, ті люди, які нині працюють в культурі і котрі нібито опікуються попередниками. Прошу вибачення, може, щось не так висловила. Повірте, що це не просто лист, а крик душі. З повагою Софія СЕНЬ.Горохівський район.
