Довгі роки радянська пропаганда нав’язувала суспільству образ червоних партизанів як єдиноправильних борців у тилу гітлерівських військ. Їхні подвиги (часто вигадані) роздували до небачених розмірів. Притому свідомо не висвітлювали інших сторін діяльності партизанів. Йдеться про стосунки з мирним населенням, яке часто було не раде від такого сусідства...
Довгі роки радянська пропаганда нав’язувала суспільству образ червоних партизанів як єдиноправильних борців у тилу гітлерівських військ. Їхні подвиги (часто вигадані) роздували до небачених розмірів. Притому свідомо не висвітлювали інших сторін діяльності партизанів. Йдеться про стосунки з мирним населенням, яке часто було не раде від такого сусідства.
Валеріан ТИНЧУК, краєзнавець, просвітянин
Щороку, у зв’язку з черговими роковинами визволення Волині від фашистів, на Меморіалі слави (чому не скорботи?) покладають вінки, в тому числі до Пам’ятної стіни, куди занесено 107 знищених фашистами населених пунктів області, серед яких знаходимо й село Фаринки Камінь-Каширського району. Давно пора той список, складений правовірними сталінцями-комуністами, переглянути, адже там, крім сіл, знищених німцями, є й спалені поляками під час українсько-польського протистояння, й червоними партизанами. Нещодавно прочитав у газеті «Полісся» статтю уродженки села Фаринки Камінь-Каширського району Олесі Мартинюк. Вона пише про те, як побачила на галявині блакитний хрест. Підійшла ближче і в очі впала поверхня, потріскана від дощів та напис, який стверджував, що там поховано 67 вояків УПА. Як відомо, біля села Фаринки Камінь-Каширського району у роки війни відбувся бій між вояками УПА та червоними партизанами. Про події тих часів дівчині розповідала мама зі слів свого батька. Після того бою кількох селян змусили везти загиблих у братську могилу. Дід Олесі також віз кількох убитих, запам’яталася йому дівчина з розкішною чорною косою. Вперше про Фаринки я почув років з десять тому від уродженця тих місць, колишнього голови колгоспу Федора Довжика. Жив тоді Федір Максимович уже в Торчині. Ось він і розповів, як через їхній хутір Бистриця поблизу села Пнівне проїжджали партизани після того бою біля Фаринок. Серед них був знайомий його батька Силантій Пархомчук. Він з погордою та насмішкою звернувся до батька Федора Максимовича, який тримав за руку, його, хлопчину. Мовляв, дивись, Максиме, як цвіте незалежна Україна. При цьому показав рукою в бік Фаринок. За розповідями мешканців сусіднього від Фаринок села Деревок Любешівського району, Силантій Пархомчук раніше нібито був у їхньому селі шевцем чи кравцем. Тож у війну наводив туди «народних месників», які вбивали мирних жителів. Не один деревчанин впав від їхніх рук. Федір Довжик розповів, що з поверненням на Волинь фронту Силантій втік на Рівненщину, де його пізніше знищили упівці. І ще одне: оті музеї, що незаслужено носять найменування Партизанської слави, як-от Лобненський у Любешівському, Лопатенський — у Ківерцівському районах та їм подібні, давно пора перейменувати у Музеї народного горя, що його принесла з собою війна, розв’язана червоним та коричневим тиранами. м. Ківерці.
