Роман МИКИТЮК: «ГОТОВИЙ ПОЧУТИ КОЖНОГО І ДОПОМОГТИ КОЖНОМУ»*

Корінний турійчанин, справжній волинянин по духу і справах, Роман Володимирович Микитюк (на фото) легкої роботи не шукає. Він займається щоденною копіткою діяльністю, віддається їй сповна, а результати красномовно свідчать про його відданість обраній справі. 500 гектарів лісу, насадження якого він організував і який залишиться нащадкам, не є його основним здобутком. Висаджування дерев, якому він приділяє стільки уваги, як і багато інших корисних справ на батьківській землі, не є основною роботою, а таким собі захопленням чи навіть хобі. Адже Роман Володимирович — людина із когорти серйозних державних службовців, віднедавна він очолює Ягодинську митницю

Віталій ПЛАТОНЕНКО


Роман Володимирович далеко не з тих мрійників, що тільки фантазують. Він упевнено йшов до своєї мети. Після закінчення школи подався втілювати задумане — стати морським піхотинцем. Навчався у Далекосхідному вищому загальновійськовому командному училищі, яке закінчив у 1991 році за спеціальністю «Командна тактична мотострілкових військ» та «Інженер–механік з експлуатації колісної та бронетанкової техніки» з кваліфікацією «офіцер». Служив у Німеччині та Білорусі. Коли після розпаду Радянського Союзу мова зайшла про продовження контракту і прийняття громадянства іншої держави, навіть не став роздумувати — повернувся в рідну Україну. Волинська земля для нього — це основне, і де б не служив, помислами завжди був у рідному краї.
— За життєву основу взяв мудрість своїх батьків та дідів — Пилипа Романовича Седлярука і Миколи Зіновійовича Микитюка, — згадує Роман Володимирович. — Обидва родом з Турійщини: дід Пилип — уродженець села Тагачин Турійського району, а Микола — родом із самого Турійська. Вони все своє життя присвятили рідному краю.
Пилип Романович замолоду вправно столярував, зводив будинки, а Микола Зіновійович був хліборобом, все життя пропрацював у місцевому колгоспі. Саме від них Роман Володимирович і перейняв любов до рідної землі, шанобливе ставлення до природи, життєвий оптимізм.
Нині у дідовому селі і в сусідніх Радовичах з ініціативи родини Микитюків за участю односельчан успішно розвивається фермерське господарство «Аміла» (чи не продовження добрих традицій дідів Пилипа та Миколи? Адже земляки часто згадують їхню працелюбність, порядність, людяність та відданість рідній землі). Те ж саме можна сказати і про їхнього внука, Романа Володимировича. Турійчани і жителі району добре пам’ятають, як за каденції його депутатства у Волинській обласній раді було зроблено чимало добрих справ для благоустрою важливих сільських об’єктів. Та й, зрештою, не тільки в депутатський термін. У цьому йому допомагають батьки — Володимир Миколайович та Галина Пилипівна, від яких пан Роман успадкував наполегливість у вирішенні справ, організаторські здібності, потребу бути серед людей та допомагати їм, які привертають увагу сина до наболілих питань земляків, адже й самі все життя проживають на Турійщині. Чого варті мости, збудовані через річку Турію у селі Замости та між селами Гаруша і Селець, активна підтримка та участь у будівництві нових храмів для прихожан у селах Свинарин, Новий Двір, ремонт церков чи не у всіх населених пунктах району, початок будівництва ФАПу та пожежного депо у сусідніх Радовичах!
Саме завдяки Роману Володимировичу та його сім’ї вже в цьому році для працівників фермерського господарства в селах Радовичі й Тагачин Турійського району буде здано в експлуатацію десять нових житлових будинків.
Дружина Ганна Ігорівна переймається долею хворих людей та дітей-сиріт. Уже ніхто й не рахує, скільки за її ініціативи та фінансової підтримки проведено життєво необхідних хірургічних операцій хворим і вирішено серйозних питань допомоги знедоленим дітям.
Добрі традиції сім’ї Микитюків від діда та батька передаються і дітям. Старша донька Романа — Юлія — навчається у Львівській національній академії ветеринарної медицини. Рішення вчитися саме там прийшло не спонтанно — ще з десяти літ дівчинка мріяла стати ветеринарним лікарем.
А ось тато Роман, у якого, крім Юлі, є ще дві дочки, все ж змінив військовий профіль на мирний та творчий. За плечима нині має чотири вищих освіти, здобуває п’яту. Теоретично та практично готовий до роботи у всіх галузях, де працював. Закінчив Львівський державний універ­ ситет ім. І.Франка за спеціальністю «правознавство» з кваліфікацією «юрист». Навчався у Національному лісотехнічному університеті за спеціальністю «лісове господарство», який закінчив у 2007 році. Також отримав диплом інженера хіміка–технолога у національному університеті «Львівська політехніка».
У лютому 1993 року розпочав свою трудову діяльність у митних органах на посаді інспектора Волинської митниці, яку і очолив у 2003 році. Пізніше керував ВАТ «Нафтопереробний комплекс «Галичина» та ЗАТ «Херсонський нафтопереробний завод».
Нині знову трудиться у митній системі, генерал митної служби України. Починаючи з 2010 року, очолював Волинську, Львівську, Вінницьку, Рівненську та Ягодинську митниці, керівником останньої є по цей час. У 2012 році за плідну працю, високий професіоналізм та відданість справі із рук Президента України отримав орден «За заслуги» ІІІ ступеня.
На запитання, які ж ділові якості вдалося виробити в собі, працюючи у митній службі, завдяки чому йому доручають такі важливі ділянки роботи, Роман Володимирович відповів:
— Насамперед, це — результат нашої спільної з колективом діяльності. Ми зуміли організувати процес і водночас добитися покращення показників. У результаті порівняно із позаминулим роком Волинська митниця перерахувала в державну казну майже на 30 відсотків більше коштів. Остання цифра річного здобутку сягає близько 2,9 мільярда гривень.
Запорукою такого успіху, є, звичайно, колектив однодумців. Так склалося, що у Романа Володимировича на керівних посадах працюють люди, яких він знає давно і які, як вірні друзі, його не зраджують.
Займаючись громадською діяльністю як обранець турійчан до обласної ради, Роман Володимирович завжди готовий почути кожного і допомогти. У роботі на благо громади, яка в нього повірила, він не рахується із власним часом, матеріальними ресурсами. Результат такої праці буде відчутний уже завтра. А ось із посадженим парком у селі Літин, який з ініціативи та фінансової підтримки Романа Микитюка планується відновити як пам’ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення вже найближчим часом, результатів дочекаються хіба що внуки та правнуки. Але ж, наслідуючи життєву мудрість своїх батьків та дідів, вдячні нащадки згадають добрим словом те, що дасть свої плоди через віки.