НЕ МОЖНА ЛЮБИТИ НАРОДІВ ДРУГИХ, КОЛИ НЕ ЛЮБИШ УКРАЇНУ

На листа Насті К. під заголовком “Невже в цьому патріотизм?”, надрукованого у “Волині” за 9 грудня минулого року, можна було б і не відповідати, зважаючи на безвідповідальний порив і поверховість суджень у питаннях аж надто серйозних. Одначе та чванькувата зверхність, з якою вона дозволяє собі говорити про “представників інтелігенції Луцька” прикро вражає.
На сторінки “Волині” неодноразово виносили свої роздуми і тривоги з приводу сьогоднішнього невизначеного статусу української мови в нашій державі волинські журналісти, вчителі, письменники, люди, котрі справді не байдужі до долі нашої мови, культури і держави і які щось-таки роблять для зміни на краще.
Якщо царизм в цьому питанні діяв відверто і грубо, то радянська влада вдавалась до більш витончених методів. Згадаймо хоч би, скільки українських слів було відкинуто, ніби як застарілі чи діалектні, а на їх місце введено в словникову норму кальки з російської мови. Це робилося для лексичного і граматичного зближення обох мов, яке мало привести до повного підпорядкування української мови російській, а відтак і до її зникнення.
Протягом трьох з половиною століть “старший брат” таки вдовбав в голови багатьох наших співвітчизників думку про меншовартісність, провінційність, а то й неспроможність нашої мови, а через мову — другосортність і нас самих. Ось чому немудрі, але амбітні людці й взялися запопадливо мавпувати “старшого брата”, відрікаючись від багатої і мелодійної рідної мови. Ця пошесть малоросійства не проминула й донині. Коли ж відбулися зміни в розстановці політичних сил і на Україну війнуло іншим, уже європейським духом, деякі спритні “чухраїнці”, як казав незабутній Остап Вишня, миттєво переорієнтувались і взялися “піднімати” свій “імідж” вживанням чужих слів з європейських мов, зокрема англійської. От і появились “престижні” назви різних фірм, барів та інших закладів у нашому древньому українському Лучеську.
Намагаючись захистити ці “престижні” назви, Настя К. втовкмачує нам, що, мовляв, “треба поважати культуру Німеччини, США, Росії”. Оце так утяла! А відмовляючись від своєї рідної мови, в який же інший спосіб ми виявимо повагу до неї, нашої, української? Чи вона уже не потребує нашої поваги до себе і нашого захисту? То де ж ваша “відповідальність за долю Вітчизни, готовність служити її інтересам”, шановна Насте К.? Чи нормальне функціонування української мови на українській землі, в Українській державі, серед українського народу по-вашому не входить в коло цих інтересів, тим більше в поняття “патріотизм”? Чи повага до інших народів суперечить турботі про розвиток рідної мови? А як же бути з Шевченковим “... і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”?
От якби ви вивчали українську мову й літературу на уроках шанованої вчительки Євгенії Назарук, до якої приліпили зневажливе слово “абсурд”, то, можливо, й взяли б до уваги рядки з вірша В.Сосюри: “Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну”. Звичайно, ми в світі не ізольовані, і взаємовпливи, тим більше в царині мови, — неминучі. Їх не треба сахатися, але й приймати потрібно в межах розумного, бо інакше справді будемо виглядати і “смішно” , і “абсурдно”.
Отож, перш ніж виказувати свою зневагу до “представників інтелігенції Луцька”, варто було б дописувачці набути деяких навиків об’єктивної самооцінки. А щодо англомовних вивісок, які вона так захищає, то хіба вони щось би втратили, якби стояли під україномовними, котрі містили б хоч якусь інформацію про їх сутність? Адже ті вивіски розраховані не на західноєвропейського споживача, який ще не скоро рине лавиною за покупками до нас, а таки на нашого, українського. А в Луцьку, як відомо, ще не всі є поліглотами. Завдяки винахідникам “престижних назв” — Ліон, Марсель, Шанхай, Америка — та скорочень типу Вопак, Упекс, Олдем та ін. (як же немилозвучно, прости Господи!) дійсно складається враження, що Європа (та й не тільки) сама прийшла до нас. Тільки ж куди поділись ми?!
А от на вулиці Львівській є бар під назвою “У Михайла” — просто, по-домашньому тепло та й з погляду комерційного вигідно , бо заклично, а не відлякуюче. А чим гірші іншомовних ось такі назви: “Гостинець”, “Даринка”, “Олеся” і інші? Хочеться вірити, що та молода особа, яку тато водив на мітинги демократичних сил на Київський майдан, “дозріє” до реального, а не викривленого світосприйняття і не “з усмішкою на устах”, а з глибоким розумінням поставиться до важливих, ба, навіть доленосних питань і напише в нашу “Волинь” не зарозуміле моралістичне напучування “представникам інтелігенції Луцька”, а щось справді цікаве й потрібне.
Сіма КОРДУНОВА. с.Полонка Луцького району.