«Та кому він потрібен ваш музей і хто там буває». Якби це сказала мені якась деградована особа з сизим носом, це було б зрозуміло...
Андрій БОНДАРЧУК, народний депутат України І скликання, голова крайового братства Святого апостола Андрія Первозваного
«Та кому він потрібен ваш музей і хто там буває». Якби це сказала мені якась деградована особа з сизим носом, це було б зрозуміло.
Але я їх почув від помічника голови облдержадміністрації. Ця чиновниця вирішує, чи вартує ваша проблема уваги Бориса Клімчука. Мої багаторазові спроби потрапити до нього, незважаючи на домовленості при особистих випадкових зустрічах, були марними. Ні, я ніколи не просив про щось особисте. Як і цього разу. Мабуть, численні мої звернення про те, аби вирішити долю музею в моєму, багатому на історію, селі Сераховичі Старовижівського району, дойняли Бориса Петровича і він пообіцяв, що колись таки поїде туди і вирішить проблему. Відтоді спливло багато часу. То ж разом із нагальним питанням, що стосується майбутньої книги спогадів про мого земляка Юхима Ярощука, який до війни вчителював у рідному селі Бориса Клімчука, я й хотів при короткій аудієнції поставити крапку у виборі типу музею, приміщення. Обійти ж його всесильну помічницю тут неможливо. В її кабінеті відбувся знаковий діалог. — Ми ось займаємось допомогою хворим дітям, а ви про музей… — Благородна справа, — кажу. — Треба робити і те, і друге, і третє… — От ви зробили музей Братства. Кому він потрібен той ваш музей, крім вас? Хто туди ходить… Тільки бюджетні кошти витрачаєте. — Музей створено без копійки державних коштів. В основному за мої, дещо допомагали спонсори. — Але тепер його будуть фінансувати з бюджету. Є категорія людей, дискутувати з якими даремно. Образи на таких тримати не варто. Погано, коли вони уповноважені вирішувати і питання, значення яких для них недосяжне. Істина для багатьох людей проста і зрозуміла: минуле треба вивчати, берегти, пропагувати, вчити на ньому молодь. Від нас його довго ховали, або ним навіть лякали. А воно, виявляється, достойне шани, поваги, наслідування. Без минулого нема й майбутнього. Минуле — це й наші батьки, історія України. Тим паче, що європейськість, культуру, цивілізованість міст визначають за кількістю музеїв. Думаю, Борис Петрович, який побував у багатьох країнах, ствердить це теж. Для України вивчення минулого — велика політика, майбутнє держави. Мені здається, що ми й не виходили з окупації. Ми лиш відкрили і пізнали частину минулого трагічного і героїчного — і нам знов нав’язують історію червоної імперії. Зі шкільних підручників вилучають дорогі нам імена, події, дати, для поваги і пошанування пропонують імена нищителів нації, змушують знов дивитися на історію очима наших поневолювачів. Музеї ж показують правду історії. Це банки нашої пам’яті, хранителі духу наших предків. Через перешкоди-тернії їх створюють фанати-подвижники. Та разом із тим тривожить факт: у ряді міст і областей іде зачистка від патріотично налаштованих чи запідозрених у цьому керівників. Переддень 1937-ого? Принаймні слова цієї чиновниці мені нагадали червоних рецензентів «Собору» Олеся Гончара, які казали: «Я роману не читал, но знаю, что он вредный». Попри все я вдячний Борису Петровичу за те, що він, як депутат обласної ради, сприяв, щоб з’явилося рішення облради, за яким музей Луцького Хрестовоздвиженського братства, що веде свою історію з далекого 1617 року, став відділом Волинського обласного краєзнавчого музею, якому я й подарую зібрані і придбані мною експонати.
