Багато волинських селян не користуються установками для доїння, які їм подарувала влада...
Багато волинських селян не користуються установками для доїння, які їм подарувала влада.
Пригадую, як чиновники гучно пропагували програму підтримки одноосібників, яку умовно назвали «му–му», коли селянам компенсували відсотки за придбану в кредит корову. Проте скористалися нею лише кілька десятків людей. Відтак чиновники взялися штампувати інші програми. Одним із головних напрямів підтримки селян стала безплатна видача власникам так званих родинних ферм, де утримують три і більше корів, доїльних апаратів, завдяки яким мали відпочивати натомлені руки сільських жінок
Сергій НАУМУК
Спочатку особисто прем’єр–міністр України Микола Азаров вручав імпортне обладнання для доїння, пізніше обласні держслужбовці — вже нібито українське. Тільки за минулий рік видано 2066 установок. Але лише 33 з них селяни придбали з власної ініціативи й отримали відшкодування з обласного бюджету, щоправда, подекуди з великими затримками (див. «Волинь–нова» за 15 листопада 2012 року). Решту закупили за кошти обласного (156 штук) та державного бюджетів (1877 ). Причому, ряди господарів із подарованим обладнанням неодноразово слугували декораціями для промов чиновників про досягнення влади. Самі ж новоспечені власники доїльних апаратів часто намагалися уникнути уваги журналістів. Уже пізніше чимало з них зізнавалися, що «той апарат мені зовсім не потрібний, але ж дають, то й беру». Відмовити ж начальству, тим більше в такій ситуації, ніхто не наважувався. Принаймні, мені про такі випадки не відомо. Тому й не дивно, що чимало «подарунків влади» залягли на горищах. У лютому цього року на обласній конференції фермерів про це заявив заступник голови Асоціації фермерів і землевласників Волині Олег Галасун. — Я опитав близько півсотні людей, які отримали обладнання. Більше 70 відсотків селян ними не користуються, — сказав він. — Причин кілька. По–перше, людям вони просто не потрібні, але селяни діють за принципом: якщо дають, то треба взяти. По–друге, вони не вельми якісні. Мені розповідали про випадок, коли новий пристрій навіть не вмикався. Його відвезли на фірму, що здійснює гарантійне обслуговування, і там з’ясували, що всередині все поіржавіло. По–третє, якщо треба доїти кілька корів, то обладнання мусить працювати без перерви годину чи й більше, а воно такого навантаження не витримує. Крім того, буває, що після застосування цього устаткування зменшується надій молока. Це основні причини, чому селяни його не використовують. Водночас чимало людей кажуть, що апарати потрібні. Бо доїти п’ять корів вручну — важко. Але обладнання має бути якісним. Французького виробництва, приміром, коштує більше тисячі доларів. Той, хто його придбав ще десять років тому, не захоче іншого. Бо воно має три режими, які вмикаються автоматично: роздоювання (масаж), власне доїння і знову масаж. Апарат не смокче, коли вже немає молока, і тому не травмує вим’я корові. Я передзвонив кільком власникам доїльних установок, аби дізнатися, як працюють «подарунки від влади» на практиці. Однак більшість моїх співрозмовників погодилися розмовляти тільки за умови, що їхні прізвища в газеті не з’являться. Селянин із Турійського району, який утримує дев’ять корів, повідомив, що йому дали німецьке устаткування для доїння. Але воно незручної конструкції, його важко мити, хоча двигун потужний. Тому до нього винахідливий господар додав ще радянські бачки і має тепер напівсаморобний пристрій. — У нашому селі кілька людей одержали апарати, але нікому вони не згодилися. Один одному переказали, що недобрі. Я корів дою руками, бо продаю молоко на базарі, а від установки воно відгонить гумою і покупці відмовляються купувати, — зізналася селянка з Луцького району, яка має п’ять корів. — Те устаткування нікудишнє. В інструкції зазначено, що його не рекомендовано включати за температури нижче 5 градусів. А як бути взимку? — резонно запитує Олександр Махновець із Четвертні Маневицького району, котрий утримує п’ять корів. — Купив собі шведське обладнання, то воно працює й на морозі. Власник чотирнадцяти корів Аркадій Козун із села Бегета Володимир–Волинського району повідомив, що лише тиждень покористувався доїльною установкою і купив більшу, а вручена стоїть для підстраховки. Ще кілька респондентів так само стверджували, що апарати у них ще запаковані. Натомість двоє селян із Рожищенського району розповіли, що доїльне обладнання працює нормально. Щоправда, один із них користується ним лише тиждень, а інший... працює головою сільради. Розумію, що йому критикувати чиновників не з руки. Відтак дзвоню до однієї фірми, яка продає аналогічні установки. — У нас обладнання харківського виробництва. Корову видоює за 5-6 хвилин. Коштує 5,5 тисячі гривень. Воно потужніше, як ті китайські апарати, що їх безплатно роздає влада. Бо серед них три з п’яти й півроку не працюють. Вони нібито українські, але насос китайський, багато пластмасових деталей, які швидко виходять із ладу, — таку характеристику пристроїв дали мені фахівці. З’явилися чутки, що на базарі вже навіть продають подаровані установки. Хоча «Порядок надання та використання коштів обласного бюджету на придбання та компенсацію за придбані доїльні апарати власникам особистих селянських господарств, в яких утримується три і більше корів» з цього приводу категоричний: селянам, які отримали їх безплатно, протягом п’яти років заборонено продавати обладнання чи віддавати комусь. Інакше доведеться повернути кошти в бюджет. Я вирішив перевірити, чи справді, незважаючи на заборону, є бажаючі продати подарований пристрій, і розмістив у газеті оголошення такого змісту: «Куплю доїльний апарат (б/в) у хорошому стані». Упродовж кількох днів зголосилося більше десятка охочих продати «подарунок влади» з Луцького, Горохівського, Рожищенського, Локачинського, Маневицького та Ківерцівського районів. — Хочете купити апарат? Ми продаємо новий. Той, що безкоштовно давали, жодного разу не вмикали, — стверджував хрипкий чоловічий голос. — Дружина не хоче користуватися. Це типовий дзвінок. Стан агрегату продавці описували так: «ще запакований», «тільки перевірили кілька разів, чи працює». Зрідка хтось пропонував насправді вживаний механізм. На питання, чому вирішили продати, люди найчастіше відповідали коротко: «Не користуємося, бо він нам не потрібен». Один селянин щиро зізнався, що «у нас в селі ніхто з тих, хто отримав апарат, ним не доїть». Хтось стверджував, що вже спродав корів, бо збирається на заробітки до Польщі. Вартість доїльного устаткування, яке у 2012 році закуповував департамент агропромислового розвитку облдержадміністрації, становила 3480 гривень. Мені ж пропонували придбати його за різною ціною. Як правило, просили близько чотирьох тисяч гривень. Найбільше за «подарунок влади» заправив селянин із Маневицького району — 5,5 тисячі гривень. А найдешевша пропозиція надійшла з Локачинського району — лише 2 тисячі гривень. Я всім справно обіцяв, що зателефоную, коли визначуся. Зізнаюся, совісно було морочити людям голову, але ж треба було вивчити ситуацію досконало і зсередини. Виходить, що далеко не всі селяни потребують дармового доїльного обладнання. «Краще б забезпечили нормальну ціну на молоко. При потребі я й сам куплю його чи щось інше», — спересердя кинув один із селян. Дійсно, а для чого господарям корів установки, якщо їх не влаштовує ціна на молоко або ж переробні підприємства боргують їм гроші за здану продукцію? Якби власникам родинних ферм запропонували вибрати одне з двох: пристрій для доїння чи гроші готівкою у розмірі його вартості, то відповідь на це питання одночасно підтвердила б або спростувала думку, чи потрібні селянам доїльні апарати.
