Щоразу долає їх з Росії в Україну Микола Марчук (на фото), якого у віці 4 роки разом із мамою і трьома сестрами було виселено з Волині в далеку Удмуртію за те, що його батько був в УПА...
Щоразу долає їх з Росії в Україну Микола Марчук (на фото), якого у віці 4 роки разом із мамою і трьома сестрами було виселено з Волині в далеку Удмуртію за те, що його батько був в УПА.
Володимир ЛИС
МАЙЖЕ З ПЕЛЮШОК — ВОРОГИ НАРОДУ А того лагідного осіннього дня 1946 року, коли, як він згадує тепер, ще й не зібрали всі жита зі скупих полів довкола поліського села Комарове Маневицького району, на їхнє обійстя увірвалися емгебісти та місцеві «істрибки». Діти, а надто малий Миколка, дивилися злякано на непроханих гостей. Вони бо знали, що маму вже кілька разів викликали кудись, звідки вона поверталася темна, мов хмара. Цього разу при всіх знову запитали, де її чоловік Олександр Марчук. Онися знала де. У повстанцях, бореться за волю України… Їхнє господарство, нажите нелегкою селянською працею, описали, а Онисію Яківну разом із дітьми посадили на віз і повезли до районного центру Колки. Дорога була неблизька, тож двоє супроводжуючих охоронців на одному з хуторів прихопили кілька пляшок самогонки. Коли мати побачила, що вони уже досить захмелілі, нахилившись до найстаршої доньки, зашептала: — Втікай, Марусю! Біжи! Йди по дорозі направо і вийдеш на хутір до дядька. Вона майже силою виштовхнула доньку з воза і та побігла. Уже при під’їзді до Колок старший із охоронців помітив, що начебто його підконвойних поменшало і закричав, схопивши Онисію за плечі: — Де ще одна дитина? — У мене — четверо. Це вона твердила і коли її скинули з воза і на очах дітей почали немилосердно бити. Назавжди врізалося у пам’ять Миколки, як маму ставили під кулі, погрожуючи застрелити, якщо вона не признається, що дітей було п’ятеро. Їх таки було п’ятеро — окрім Марусі, найстаршої, 12-літньої, ще Ніна, Галя і найменшенька Надя, якій виповнилося лише три рочки. Але Онисія заклято твердила, що таки четверо. Так нічого не добившись, мабуть, повважали, що з п’яних очей неправильно порахували і повезли далі. У райцентрі сім’ю помістили у хліві, де вже було зібрано зі всього району чимало таких «неблагонадійних», як вони. Дні й ночі, як згадує тепер Микола Олександрович, його дитячий мозок свердлило лише одне слово: «Їсти». Бо їх майже не годували. А коли одного разу дітей усе ж випустили на невеличку прогулянку, у віддаленому кутку двору він, 4-річний, побачив яму, куди викидали харчові відходи. Як із неї смерділо! Але все ж він поліз туди і знайшов голову оселедця. І до чого ж та смердюча голова здалася смачною. Потім, щоб хоч якось вгамувати спрагу, при наступній прогулянці рвав на тому подвір’ї листя бузку і жував.
УТІКАЧКА З ЧОТИРМА ДІТЬМИ НА РУКАХ Місцем їхнього заслання виявилася далека Удмуртія, селище Первомайське Увинського району. Там у бараках жили так звані спецпереселенці — українці, поволзькі німці, латиші, естонці. Мама працювала на лісоповалі. І лише їй видавали по 600 грамів хліба на добу. Його віддавала, звісно ж, дітям. А ті лишали мамі хоч шматочок, як би самим не хотілося їсти. Голодні, ще й не мали теплого зимового одягу. Мама Онисія зрозуміла, що їм не перезимувати, і відважилася на свою першу втечу. Сам її син тепер й досі не може збагнути, як вона, неграмотна жінка, з чотирма дітьми, без жодної копійки, не знаючи російської мови, змогла проїхати півтодішньої держави і добратися до їхнього села. У вагоні вони різали шматочки картоплі і смажили їх на грубці-буржуйці. Та одного разу робили це під час зупинки, поїзд раптом шарпнуло і всі діти, за винятком Ніни, попадали на ту розпалену грубку і у кожного залишилися на все життя шрами на руках, на тілі. Добрим словом згадувала тих, хто дорогою давав дітям то шматок хліба, то кілька печених картоплин, а то просто качан капусти. Так вони добралися на Волинь і деякий час переховувалися у діда Оптимона на хуторі Чорничне. Бо ж їхню хату емгебісти уже спалили. Та все ж їх знайшли і повернули назад. Тільки тепер на рідній волинській землі залишилася Ніна, яка саме в цей час пасла корову, а Марусю забрали разом із матір’ю, братом і двома сестрами. На наступну втечу вперта волелюбна волинянка відважиться взимку, наприкінці 47-го року. Микола згадує, як мама везла їх, двох менших, на санях, тонучи у глибокому снігу, а поруч ішли старші — Маруся і Галя. Десь на півдорозі до міста зупинилася, знесилена, і, як згадує син, завила, неначе вовчиця. Каже, що нічого страшнішого він не чув у своєму житті. А тоді наказала старшим донькам вертатися, адже вони самі не дійдуть, їх влаштують у дитбудинок, а вона повезе менших далі. І знову був шлях до рідної землі. А в поїзді познайомилися з двома військовими. Їм так сподобалася найменшенька Надя, привітна, сміхотлива, що вони попросили віддати її. Один із них, якого звали Олегом, сказав, що буде дитина йому як рідна, що він виховає її і забезпечить щасливе життя. Навіть казав, що залишить адресу, аби мати змогла колись побачити доньку. І пропонував цілу валізу, сказавши, що того, що знаходиться в ній, жінці і її родині вистачить на все життя. Онисія Яківна відповіла, що не може віддати свою дитину, свою рідну кровиночку. І вже через кілька місяців, повернувшись додому, на тому ж хуторі із жахом згадає цей випадок, і гірко пошкодує, що таки не віддала. Тому, що вже на рідній волинській землі маленька Надя померла. І коли дядько пішов до сільради, щоб взяти довідку про смерть, йому сказали — нехай мати прийде. Мусила йти. Довідку дали, але одразу заарештували і дали п’ять років за повторну втечу. Діти залишилися на Волині, щоб побачити матір через два з половиною роки. Її звільнили достроково, як матір неповнолітніх дітей.
РОЗТОПТАНА З ДИТИНСТВА ДУША ОЖИЛА У СЛОВІ Микола Олександрович пригадує, як залишившись тоді в рідному селі, він пішов до школи, навчився писати і читати. Як доглядала його разом із сестрою старенька бабуся Текля Харчук. Як він став не лише кращим учнем у своєму класі, а й дуже активним читачем. І коли перечитав усі книжки у скромній сільській бібліотеці, а жага до читання була така велика, що він взявся перечитувати навіть «Справочник пчеловода» та всілякі технічні довідники. І з особливою інтонацією згадує, як не хотілося йому покидати рідне село, хоча дуже прагнув побачити маму. Довелося не один рік перебувати у дитбудинку, спочатку його перевели з третього у другий клас, адже зовсім не знав російської мови. І вже коли мама працювала в Іжевську й хотіла забрати сина до себе, відмовився, бо ж знав, яке у них трудне життя, у мами із сестричками, а тут, у дитбудинку, хоч якось годують та одягом забезпечують. Серед теплих згадок Миколи Олександровича — його спілкування зі священиком, батюшкою Василем Григоровичем Бондарчуком, у селищі Сям-Можга, де вони опинилися. Батюшка підгодовував своїх земляків, а що мама хліб чи якусь лакоминку завжди несла дітям, то змушував її з’їдати свою порцію відразу зі словами: «Ти з’їж при мені, бо знаю, що все віддаєш своїм дітлахам, а як ти не будеш їсти, то помреш, то й вони помруть або зовсім сиротами залишаться». Отець Василь вчив свого маленького земляка читати на старослов’янській мові, записувати думки на звороті вже списаних аркушів, а ще показав, як щеплювати дерева і ця наука не раз йому згодилася у житті. Микола Марчук в Іжевську закінчив ремісниче училище, став працювати формувальником. Якось під впливом згадок про рідну землю, про пережите та ще, пригадавши оті священикові слова: «Я відчуваю, ти повинен писати», у нього народилися перші вірші. Приніс у редакцію заводської багатотиражки і сталося диво: вірші сподобалися, їх надрукували, а потім ще і ще раз. А згодом редактор запропонував йому писати замітки. Микола Марчук першу написав, теж повагавшись, про свого товариша по роботі. А далі пішло мовби само собою. Його запросили у редакцію газети «Металлург», де пропрацював понад два десятки років кореспондентом, згодом — заступником редактора, водночас здобуваючи вечорами журналістську освіту. Отримав звання заслуженого журналіста Удмуртської Республіки. Вірші ж його друкувалися не лише в газетах, а й у колективних збірниках. Є у Миколи Олександровича особливий спогад. Коли, вже дорослим, приїхав уперше в рідні краї, і гостював у родичів, йому сказали, що поруч живе отой самий «стрибок», який жорстоко бив його маму і його самого тоді, коли він узяв із ями смердючого оселедця і рвав листя бузку. Хотів піти до нього, як каже, не щоб помститися, а щоб лише подивитися в очі. Та родичі розрадили, сказали, що у цього чоловіка хворе серце, ще чого доброго розхвилюється і помре, тоді звинуватять сина колишнього повстанця.
ВОЛИНСЬКІ КАШТАНИ РОСТУТЬ В УДМУРТІЇ Назавжди у пам’яті Миколи Марчука залишилася й розмова в їхній сім’ї, коли найстарша сестра Маруся благала матір повернутися всім разом на рідну землю. Але мама, котра колись двічі втікала із чужини, аби побачити свій край, аби, ступивши на оту небагату комарівську землю, поцілувати її, все ж таки не відважилась. Адже на той час мали вже в Іжевську житло, і вона, і діти мали роботу, а що чекає на рідній землі, де ні кола, ні двора, хата спалена і всі знають, чия вона дружина… Так і залишилися в далекій Удмуртії. Та все ж зв’язок із цією рідною, батьківською землею не поривався ніколи. Де похований батько, який загинув через кілька місяців після їхнього вивезення в Удмуртію під час енкаведистської облави, досі не знає. Родичам влада не дозволила поховати тіло: «Мы бандитов не хороним». Кажуть, що його разом з іншими тоді ж убитими повстанцями вкинули в якийсь колодязь чи яму в Колках, але де — невідомо. Зате дорога до батька у його сина триває й досі. Не раз приїздив разом із сім’єю і дружиною Галиною, також журналістом, у рідне село, гостював у родичів. Старшого сина назвав на честь батька Олександром, а молодшого сина і доньку виразно українськими іменами — Тарас і Олеся. Має три внуки і дві внучки. Внук Ростислав приїхав якось у відрядження до Києва та так йому сподобалося, що вирішив назавжди переселитися в Україну. Живе і працює тепер на Дніпропетровщині. У листопаді 2011 року Микола Олександрович разом із дружиною та численними родичами відзначав своє 70-річчя саме в Комаровому. А нинішнього Різдва, уперше за багато років, приїхав узимку. Захотілося побачити, яка вона, українська, волинська зима, що залишилася тільки у дитячих спогадах. Каже із зволоженими очима: — Враження незабутнє. Колись тут бабуся мене водила до причастя, а тепер прийняв через стільки літ. Наче в ті далекі роки повернувся. Побачив себе Миколкою маленьким. Після одного з тих приїздів Микола Марчук повіз кілька підібраних у Маневичах каштанів. Посадив у себе на дачі й ще одне диво — вони прийнялися там, де ніколи не росли, на суворішій передуральській землі. Відтоді кожен раз, коли приїжджав на Волинь, віз із собою каштани. Посадив саджанці біля тамтешнього собору Олександра Невського, біля іжевських шкіл. А коли у 2010 році відзначали 250-річчя заводу «Іжсталь», запропонував на честь цієї дати посадити каштанову Алею. На той час зібралося уже 250 саджанців. 250 не посадили, але 50, яких садили 250 колишніх і теперішніх працівників заводу різних поколінь, стали Алеєю поколінь. І тепер росте, підростає Алея поколінь із 50 волинських каштанів у столиці далекої для нас Удмуртії.
КОРОТКА ВАЖЛИВА ПІСЛЯМОВА Я особливо вдячний жительці села Комарове Маневицького району Зінаїді Марчук, до речі, колишній працівниці обласної друкарні, яка в далекі 70-ті роки уже минулого століття також була причетна до випуску нашої газети. Саме вона зателефонувала до редакції і повідомила про приїзд у черговий раз цікавого гостя. Пані Зінаїда разом із чоловіком Леонідом (вони не родичі, а лише однофамільці) під час нашої зустрічі іноді доповнювали розповідь свого гостя-земляка, часом кажучи, що треба згадати ще те і те, іноді незважаючи на його скромні заперечення. Так пригадали, що під час одного з недавніх його приїздів у селі знову відкривали дитячий садок. Запросили і гостя з Росії. Коли заграли Гімн України, Микола Марчук першим зняв шапку.
