Чим переймався і дивувався протягом минулого тижня журналіст із Любомля, наш багатолітній автор Олександр ХОМЕНЧУК
Чим переймався і дивувався протягом минулого тижня журналіст із Любомля, наш багатолітній автор Олександр ХОМЕНЧУК
… ЛЮБИШ РІДНУ ЗЕМЛЮ — ЗНАЧИТЬ ФАШИСТ? Із Москви зателефонував давній знайомий Юрій Міщанщук. Його коріння тягнеться з України. Познайомилися ми на Чорному морі в пансіонаті «Туапсе». Працював Юрій інженером на одному з підприємств у Білокам’яній. Нині на заслуженому відпочинку. — Що там у вас в Україні твориться? Звідки наступають фашисти? Російське телебачення передає такі жахи про ті події, що мені хочеться записуватися в народне ополчення і йти на допомогу, — чую його іронічний голос у слухавці. Він повідомляє, що репортажі про організовані мітинги, які відбувалися в містах України під загальним лозунгом «В Європу — без фашизму», дивляться як недоладний фільм молодого режисера. Я не гніваюся на мовлене й терпляче роз’яснюю росіянинові, що фашизм у сучасній незалежній Україні ввижається у хворобливій уяві політтехнологів і сонму радників нинішньої української влади. Це вони розпалюють багаття ненависті й ворожнечі між українцями, роздмухують лють, яка може призвести до казна–яких наслідків. А очолила цей «хрестовий похід» проти уявного фашизму керівна і спрямовуюча партія. Та, що має плани правити вічно. А для того вже зараз готує плацдарм: це і обмова політичних супротивників, пошуки ворогів, які нібито плутаються під ногами, заважають європейській інтеграції, лицемірство і фальш у щоденній діяльності, пихата поведінка силових структур, котрі вірою й правдою служать можновладцям, а не закону, піднесення до небес міфічних успіхів влади чи не в усіх галузях. Покажіть мені країну Європи, де за любов до рідної землі, національних героїв, за вимогу розмовляти у стінах законодавчого органу державною мовою народних слуг політичні супротивники називають фашистами чи неонацистами? Таке можливе у Польщі, Франції, Чехії, Словаччині, Угорщині чи країнах Прибалтики, які пережили фашистську окупацію і спізнали цього лиха? Ні. Таке бачимо лише в Україні в наші дні. Ці галасливі мітинги, певне, добре проплачені, змобілізованими силоміць працівниками бюджетних організацій, — це наша національна ганьба. Світ збентежений: що діється на теренах великої європейської країни? До чого призведуть ці політичні ігрища недалекоглядних політиканів? Чому мовчить гарант Конституції? Корінь українських бід у тому, що ми не вчимося так, як треба, не робимо вольового зусилля, аби щоденно працювати над самим собою. Не думаємо про долю своєї держави, а здебільшого переймаємося скороминущим, миттєвим, власною кишенею. Живемо за принципом: один — у плуг, другий — у луг. Одні доять, а інші за роги тримають. Одні готові заплатити що завгодно за свободу, честь, совість, інші за що завгодно розплачуються свободою, честю, совістю.
… ЧОМУ У НАС ПЕРЕВІРЯЮЧИХ БІЛЬШЕ, НІЖ ПРАЦЮЮЧИХ? — Як торгується? Чи легше стало підприємцям працювати? — питаю при зустрічі Анатолія Трофимовича. У минулому — це передовий водій райспоживспілки. Віддав праці у торгівлі 40 років. Коли розпався СРСР, а кооперацію залихоманило, як і всі, опинився на роздоріжжі. Зареєструвався підприємцем і почав торгувати в Любомлі. Асортимент — всілякий дріб’язок, без якого в побуті ні туди, ні сюди. — Погано тепер нашому брату, — мовить зажурено. — Певне, доведеться закриватися, а товар віддати за безцінь. Уявіть, на одну вторговану гривню треба віддати гривню і 20 копійок. Державі. А як вижити самому? Товар потрібно купувати, продукти харчування. І не я один опинився в такому становищі. Торік у районі налічувалося 1 340 підприємців. Цьогоріч менше, дехто закрив свій бізнес, а дехто ховається в «тіні». — Жорсткими стали вимоги до ведення бізнесу, — розповідає голова ради підприємців і промисловців Любомльщини Олексій Хом’як. — Тому припиняють справу більше осіб, ніж реєструють. Податківці й управління Пенсійного фонду поставили вимогу: вся звітність мусить бути в електронному варіанті. Це означає, що кожен підприємець зобов’язаний придбати комп’ютер, вміти ним користуватися, підключитися до Інтернету. А ще вимога — мати касовий апарат. Причому, найвищої моделі, бо старі не беруть до уваги. Це все коштує немалих грошей. Не кожному по кишені витрати. Не всі витримують і перевірки… За офіційними даними, торік український бізнес пережив 2 мільйони перевірок, із них 1,2 мільйона — планових, а 865 тисяч — позапланових. У середньому щороку, за даними Федерації працедавців України, через контролерів втрачаємо до 27 мільярдів гривень. На сьогодні представники 70 контролюючих органів мають право прийти на будь-яке виробництво, будь-якої пори і, зачинивши прохідну, взятися за перевірку. Звісно, йдуть, їдуть перевіряти не для того, щоб подякувати і висловити захоплення. Шукають недоліків, навіть якщо їх нема, видумають, покладуть в основу актів стару відомчу інструкцію часів Радянського Союзу або закон, підписаний ще Хрущовим у часи його правління в Кремлі. У нас же й досі судять учасників мирних зібрань (пікетів, мітингів, піших протестантів) за радянським законом 1988 року. А тут бізнес, гроші. А де гроші — там бруд. Тож риють ретельно. У 2012 році було виписано штрафів на 3,4 мільярда гривень. Але до бюджету надійшов 991 мільйон. Де решта? Підприємства оскаржили в судах чи наглядових інстанціях. У 9 випадках із 10 виносять рішення на користь контролюючого органу, і далеко не завжди такі рішення є вмотивованими юридично. І все ж 8 відсотків справ підприємці виграли, а 92 відсотки — податківці. У міжнародних рейтингах ведення бізнесу в світі Україна займає 137 місце із 185. І в той же час балаканини у вищих сферах держави на предмет лібералізації фіскальної та регуляторної державної політики вистачає. Чуємо чи не щодня. І так 22 роки від дня проголошення незалежності.
… ПОТУЖНИМ ЛЯПАСОМ КОЛЕСНІЧЕНКАМ І КІВАЛОВИМ При черговій зустрічі в Об’єднанні українців у Польщі (ОУП) мене попрохали розповісти про організацію конкурсу з української мови імені Петра Яцика в Україні. Як відомо, цей конкурс, який цьогоріч відбувся утринадцяте, має статус міжнародного. За останні роки кількість його учасників сягнула 5 мільйонів із 20 країн світу, хоча першого року було лише 200 тисяч осіб. Кожна премія (а їх сотні) носить ім’я конкретного фундатора, всі кошти — з Ліги українських меценатів. Міністерство освіти ніколи на цей мовний турнір не виділяло ні копійки. Головним меценатом конкурсу виступає фармацевтична фірма «Дарниця» — щороку витрачає на нього майже 800 тисяч гривень. «Ми ніколи не змогли б так масштабно розгорнути конкурс, і він ніколи не став би таким популярним і престижним, якби в суспільстві не було запиту на українську мову. Ніякі меценати і ніякі кошти не змогли б так змобілізувати і згуртувати довкола цієї справи маси, якби не армія вчителів–словесників», — сказав в інтерв’ю газеті «День» президент Ліги українських меценатів, професор Володимир Загорій, він же керівник «Дарниці». На переконання пана Володимира, держава — це не тільки президенти, прем’єри, СБУ, кордони, в’язниці, парламент, а найперше — Держава Слова. Німих держав не буває, бо німі держави приречені на смерть. Ще одна особливість цьогорічного конкурсу: багато іменних премій. Наприклад, народний депутат від ВО «Свобода», відомий мовознавець Ірина Фаріон профінансувала з власних коштів друге місце з премії імені Олени Косач (матері Лесі Українки), а знаний актор Богдан Бенюк заснував премію імені своєї мами. Внук і син Олександра Олеся й Олега Ольжича Олег Кандиба із Канади встановив премії імені батька і діда, знищених авторитарними режимами. Це вже поширена традиція — засновувати премії в ім’я пам’яті своїх батьків. Замість квітів на їхні могили — кошти на премії. Цю традицію, яку українська діаспора перейняла на Заході, й передано в Україну. Тішить, що в потоці учасників конкурсу за ці роки пройшли мільйони тих, хто не бажає жити напівукраїнцем і носити кличку «хахол», а це не тільки нинішні чи колишні його учасники, а й їхні вчителі, батьки. Конкурс — органічна потреба нашого життя попри всілякі потуги знівелювати вплив української мови, паплюжити її ужиток, витісняти з інформаційного простору. Це потужний ляпас колесніченкам, ківаловим та іже з ними, які публічно демонструють своє українофобське нутро. У цьому зв’язку згадався мій візит до посольства України в Польщі. Охоронець нашої амбасади зустрів мене на порозі привітанням польською мовою. Цією ж мовою заговорив радник — помічник посла Станіслав Матієвський. Знайомий розповідав, що те саме бачив і чув у посольстві України в Москві. Гірко від того, що так зневажаємо рідну мову там, де має бути навпаки — її возвеличення, пропаганда, сприяння. Дипломати представляють Україну, державу з 45–мільйонним населенням, визнану світом. В амбасадах усе має бути у-к-р-а-ї-н-с-ь-к-е. Це ж аксіома, як «Отченаш». Їй–право, не досить для того виставити напольну вазу із соняшником та поставити гномиків, що бачив у Варшаві в нашому посольстві. Буваю в Генконсульстві Республіки Польща в Луцьку. Ніколи ні охоронці, ні співробітники дипустанови не зустрічали на порозі українською. Лише польською, державною. Чому в наших дипустановах за кордоном по-іншому? n
На фото: Ось такою побачив світ «антифашистську» Україну.
