Прочитала у газеті “Волинь” відкритого листа, адресованого голові облдержадміністрації Анатолію Французу та луцькому міському голові Антону Кривицькому (“Рідному місту — вкраїнське обличчя”, 1 липня 2003 року), — і щиро пораділа одержимості тих людей, яким не байдужа доля рідного слова на тлі духовного безкультур’я та чванькувато-підлабузницького запобігання перед іноземщиною. Факти, наведені у листі, на жаль, доводять нам цю гірку істину: обличчя древнього Лучеська тавроване закордонними написами. Найганебніше те, що ми звикли до цього невільничого ярма, зжилися з ним, змирилися, а подекуди й хизуємося.
Прочитала у газеті “Волинь” відкритого листа, адресованого голові облдержадміністрації Анатолію Французу та луцькому міському голові Антону Кривицькому (“Рідному місту — вкраїнське обличчя”, 1 липня 2003 року), — і щиро пораділа одержимості тих людей, яким не байдужа доля рідного слова на тлі духовного безкультур’я та чванькувато-підлабузницького запобігання перед іноземщиною. Факти, наведені у листі, на жаль, доводять нам цю гірку істину: обличчя древнього Лучеська тавроване закордонними написами. Найганебніше те, що ми звикли до цього невільничого ярма, зжилися з ним, змирилися, а подекуди й хизуємося. Ще б пак: щоб відчути себе іноземцем, не потрібно мати при собі закордонний паспорт, а варто лишень пройтися вулицями рідного міста. До твоїх послуг — низка торговельних закладів з європейськими назвами, подекуди досить невдалими. Скажімо, магазин одягу “Сенсус” (вул. Лесі Українки) містить у своїй назві попереджувальне тлумачення (з латинської мови sensus — смисл): чи є смисл заходити, коли у кишенях вітер свище? Або ж навпаки, коли ти платоспроможний і прагнеш відчути райську насолоду й відпочити від справ насущних, — відвідай ресторан “Едем”. Хто, окрім відпочинку, ще й жадає самореалізуватися, стати новим прихильником якоїсь релігії чи, далебі, новим прибічником ідеї, вчення, громадського руху — хай прямісінько прошкує до бару “Неофіт”. Не знайшов того, що шукав, з вулиці слов’янського міста переступаєш до кафе “Візантія”. І чарівної палички при цьому не потрібно чи екстрасенсорних можливостей, лише товстий гаманець. Подбали підприємці про пенсіонерів та малозабезпечених людей. Їм аптека “Сальве”, що знаходиться у приміщенні торговельного закладу “Вопак”, надає аж 5-відсоткову знижку на ліки. Та чи не найкомічніше звучить наймення послуг для школярів. Магазин, де вони можуть придбати шкільне приладдя, носить назву “Лафіт”, що в перекладі означає: сорт червоного виноградного вина. Такі словесні “перли” на торговельних закладах знаходяться вздовж невеличкого проміжку вулиці Лесі Українки (від магазину “Вопак” до ательє “Зося”) — чи не найбільш людній частині обласного центру. Далебі, я перерахувала не всі із закордонних вивісок, але і цих достатньо, щоб відчути себе чужими на своїй землі. А взагалі-то таке запобігливе схиляння перед закордонним татуюванням — благодатний матеріал для волинських кінорежисерів. Сучасні Ельдари Рязанови мають можливість створити “Нову іронію долі...”, поклавши в основу безликі однотипні іноземні найменування барів, ресторанів, банків, крамниць тощо. Шокують і рекламні вивіски, які пропагують алкогольні й тютюнові вироби. Пригадується, яким вражаючим цинізмом віяло від розклеєної по місту напередодні Великодня плакатної реклами: пасхальні яйця сусідили з... цигарками (згідно з легендою, тютюн — чортяче зілля). Що це — елементарний несмак чи повне культурне невігластво? Повертаючись до відкритого листа, вкотре погоджуюся з його авторами, які зуміли систематизувати ті кричущі факти, які принижують національну гідність, змушують повірити у те, що за 12-річний термін проголошення нашої держави незалежною і суверенною, так ми і залишилися масою, вертепним театром, яким правлять звисока. По мірі смикання мотузок міняються лише декорації, текст залишається незмінним. Не перестаєш дивуватися, якої ваги у нас надається російській мові. Російськомовні видання впевнено облюбували місця на книжкових прилавках, посадовці взяли за правило бути мовними хамелеонами: з трибун, щоб підмаскуватися під народ, користуються українською мовою, а в кулуарах — більше до душі російська або невідь-яка, пересипана суржиком й калькою. Оце схиляння перед російською мовою настільки в’їлося у нашу свідомість, що стає до болю прикро за нас, українців з діда-прадіда. Як тут не згадати Олену Телігу, відому поетесу, яка хоч і народилася у Петербурзі й насичувалася культурою імперій, все ж по праву називається українкою. Переломом у її свідомості став такий випадок. Це було на великому балу, що його влаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів. Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгенів) сиділа за столом у товаристві блискучих кавалерів. І раптом, згадує дівчина, “невідомо хто і з якого приводу почав говорити про нашу (українську) мову зі всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”... Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю — чому. І я не витримала: “Ви — хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати!..” Юна Олена Теліга у свій час зробила свій вибір. А який вибір робити нам: сліпо йти за іноземною культурою чи відновлювати своє обличчя? Саме таке актуальне питання ставлять адресанти відкритого листа голові облдержадміністрації Анатолію Французу та луцькому міському голові Антону Кривицькому. Хотілося б на сторінках газети “Волинь” прочитати й відповідь на наболілі проблеми, підтверджені конкретними рішеннями. Євгенія НАЗАРУК, учитель. с. Лище Луцького району.
