95-річна Анастасія Шлеян (на фото) із села Зимне Володимир-Волинського району добре пам’ятає роки, коли служила у знаменитого земляка Арсена Річинського ― громадського діяча, лікаря, філософа, культуролога, композитора, самовідданого борця за віру і волю України. Для юної Насті він був мов рідний батько, любив її і не раз називав дочкою...
95-річна Анастасія Шлеян (на фото) із села Зимне Володимир-Волинського району добре пам’ятає роки, коли служила у знаменитого земляка Арсена Річинського ― громадського діяча, лікаря, філософа, культуролога, композитора, самовідданого борця за віру і волю України. Для юної Насті він був мов рідний батько, любив її і не раз називав дочкою
Тетяна АДАМОВИЧ
«ХВОРИХ ЗЦІЛЮВАВ НЕ ТІЛЬКИ ЛІКАМИ, А Й ВІРОЮ» ― До Арсена Річинського в 1937–му мене привів тато, бо почув від знайомих, що «пан дохтур» шукає прислугу в будинок на тодішній вулиці Тракт Легіонів, тепер Луцька, 58, ― згадує довгожителька, яка тоді мешкала біля польської колонії у Зимному. ― Недалеко від Василівської церкви лікар–українець (на ту пору у Володимирі працювало 17 лікарів, і всього двоє з них були українцями) орендував земельну ділянку, яку згодом викупив, а житло переписав на свою дружину. Помешкання мало багато кімнат. Мене поселили у просторій кухні, де в кутку стояло ліжко. Мала я тоді неповних 20 літ, до різної роботи була навчена й охоча, але вдачею ― сором’язлива і боязка. Зустрівшись із господарем, встидалася першою заговорити, а він випромінював таке сильне тепло, що мій страх моментально зник, як і не було. Пізніше побачила, як він хворих зцілює не тільки ліками, а й вірою, повсякчас звертаючись до Господа. Тоді його обличчя світилося добротою. А він і справді він був добрий! Якось пообіцяв, що коли виходитиму заміж, то справить мені весілля. І слова свого дотримав. Ще й подарунок щедрий передав ― добротного кожуха. Я прибирала в будинку, доглядала з десяток курей і невеликий клаптик городу біля дому, де росли всілякі овочі й зелень. Кожного ранку до нас приходила молочниця ― мій господар до їжі був невибагливий, дуже любив різні молочні страви. Із задоволенням смакував запеченим у чавунці гугілем, який готувала із тертої картоплі, свинячого бочка та цибулі. Моєму батькові Річинський дав гроші на корову, зауваживши: «Ще Насті прикупіть щось на придане, але не землі, бо скоро вона буде колективною». Так воно і сталося, коли створили колгоспи. Допомагав і нужденним, бачив своїх пацієнтів ніби під рентгеном: хто може заплатити за прийом, а хто ― ні. В ті часи Річинський не знав скрути: у досвідченого приватного лікаря пацієнтів не бракувало, а ті, хто вже побував хоча б раз, рекомендували його іншим хворим. Якщо ж до нього зверталися по позику, ніколи не відмовляв, бувало, що й сам допомагав. Скільки на ті часи коштувала корова, Анастасія Олексіївна вже й не пригадує, а ось за кілограм житнього хліба треба було віддати 30 грошів, картоплі ― вісім–десять, свинини ― півтора злотих, цукру ― злотий. А молоко продавали по 20―25 грошів за літр. На гуртівнях, а їх у місті працювало кілька, ціни були нижчими. В обігу були і долари. У банку за один долар давали 5 злотих, а за німецьку марку ― 100 злотих і більше. Ніхто не намагався спекулювати, а якщо когось і ловили, як то кажуть, на гарячому, то відбирали склеп (магазин. ― Т. А.), судили, і комерсант відбував покарання у в’язниці.
«РИЗИКУЮЧИ ЖИТТЯМ, РЯТУВАВ В’ЯЗНІВ ВІД СМЕРТІ» Наша співрозмовниця добре пам’ятає і довоєнний Володимир, його чисті, вимощені червоною цеглою тротуари, що їх мили двірники. На центральних вулицях біля крамничок стояли горщики з квітами, а жебраків, які просили милостиню, бачила хіба що біля церкви. ― Одну з великих кімнат займав кабінет лікаря, ― каже Анастасія Шлеян. ― Усі, хто переступав його поріг, відчували духовну благодать: у кутку висіли ікони Спасителя та Богородиці із запаленими лампадками, над дверима ― розп’яття. Збоку під стіною стояли дві медичні шафи, на столі лежали книжки. А ще ― Євангеліє й ікона святого цілителя Пантелеймона. Перш ніж зайти до оглядового кабінету, пацієнти обов’язково ставали на коліна і молилися перед образами. Сам Річинський постійно носив маленьку іконку Пресвятої Богородиці ― беріг її з того часу, як закінчив духовну школу. Я також знала кілька молитов і, бувало, молилася разом із господарями. Дружина лікаря Ніна Павлівна працювала вчителькою, як і її чоловік, була стриманою та ввічливою, ніколи не підвищувала голосу, не виявляла невдоволення, коли хтось із пацієнтів приходив уночі. Часто жінки з’являлися на прийом із дітьми, то ми частували їх, бавилися з ними. Потоваришувала я із старшою донькою Славою, молодшою за мене на кілька років. Вона була дружкою на моєму весіллі. У похилому віці приїжджала до нас у Зимне. Меншу Люду знаю мало, бо народилася пізніше, коли я вже не працювала в Річинських. Він був і духовним наставником для сім’ї. Не раз чула, як батько вчив Мирославу жити у любові та злагоді. А перед сном усі ставали до молитви, яка єднала із Всевишнім. Вочевидь саме Боже заступництво допомагало йому, коли кілька разів виривався з польського концтабору в Березі-Картузькій, і пізніше, коли перебував на засланні в сталінських таборах. А тоді, наприкінці 30–х, Річинському приписали зв’язок із українськими націоналістами, адже енкаведисти бачили в ньому не звичайного лікаря, а сповідника Української церкви і українського духу. Від Слави дізналася, як батько страждав на засланні всі десять років, а вони ― на поселенні в Казахстані, але і в таборах, ризикуючи життям, рятував в’язнів від смерті. І можна лише уявити, яким щастям для дітей та дружини було звільнення глави родини у 1949 році…
ДОВІДКА «ВОЛИНІ»: АРСЕН РІЧИНСЬКИЙ народився 2 червня 1892 року у селі Тетильківця колишнього Крем’янецького повіту (нині ― Шумського району Тернопільської області) в сім’ї священика. Навчався у Крем’янецькій українській гімназії, згодом ― у Житомирській духовній семінарії й на медичному факультеті Варшавського і Київського університетів. У 20―30–х роках працював лікарем у Володимирі–Волинському. Брав участь в організації «Просвіти» та «Пласту» на Волині, був учасником руху за українізацію православної церкви в Україні. Редагував часопис «На варті». За громадську діяльність його неодноразово заарештовувала окупаційна польська влада. А 1939-го Річинський потрапив у лабета радянської ― головно за книжку «Проблеми української релігійної свідомості» (1933) та зв’язки з ОУН. 5 травня 1942 року був засуджений до 10 років виправно–трудових таборів. Відтак йому судилося безстрокове заслання до Казахської РСР без права повернення в Україну. До останніх днів працював лікарем у спецпоселеннях. Помер від крововиливу 13 квітня 1956 року і був похований на станції Джусали Кизил–Ординської області. У 2006–му на Покрову останки тіла Арсена Річинського перевезли до Тернополя.
