Нещодавно кінотеатри запрошували на перегляд українського фільму «Звичайна справа», і я вирішила забронювати собі квиток по телефону...
Нещодавно кінотеатри запрошували на перегляд українського фільму «Звичайна справа», і я вирішила забронювати собі квиток по телефону... Як з’ясувалося, замовляти треба щонайменше два місця, бо сеанс для одного глядача не відбудеться. До показу — година, а зал — порожній. І я залишилася вдома: вимагати подвійної плати з людини, яка не збирається сидіти на двох стільцях, — трохи негуманно. Тому наступного разу для певності нас прийшло п’ятеро. Дивились американську комедію, бо вибір був тільки між нею та російським бойовиком. У залі майже аншлаг. Оскільки вже на 20–й хвилині стало зрозуміло, хто з ким наприкінці одружиться, то поринула в роздуми про вітчизняний кінематограф. Не те щоб українське апріорі означало якісне і цікаве, але його таки не щодня побачиш на екрані. І свій раз на півроку похід можна вважати принаймні культурною інвестицією. Ось така «звичайна справа», коли українське кіно не показують, бо ніхто не хоче дивитися.
