«Бог спрямував на добру справу наші серця», — скромно говорять Ольга і Володимир Гальоми із села Раків Ліс Камінь-Каширського району...
«Бог спрямував на добру справу наші серця», — скромно говорять Ольга і Володимир Гальоми із села Раків Ліс Камінь-Каширського району
Олександр НАГОРНИЙ
МОЗОЛІ НА РУКАХ ПІСЛЯ «ОСВОЄННЯ» РОСІЇ ТА НІМЕЧЧИНИ Віталій Сус, якого читачі газети та працівники редакції визнали людиною травня цього року, скромно сказав: «Який там я герой… Ось мій родич Володимир Гальом — справжній подвижник. Із дружиною Ольгою вони виховують шестеро своїх дітей і трьох прийомних». Слова засновника благодійного фонду «Майбутнє — дітям України» для нас вагомі, а тому при нагоді побували в селі Раків Ліс, що є наче продовженням міста Каменя-Каширського, де й проживає сім’я Володимира і Ольги Гальомів. … Двоповерховий ошатний дім, чепурні прибудови, вимощене подвір’я в квітах, молодий сад із рясними плодами — усе це створює святкову атмосферу, ніби тут завжди чекають гостей. Побачили також приміщення для зберігання техніки (як згодом виявилося, 36 на 12 метрів, оце так «гараж!») із написом при вході: «Нехай твоя милість, о Господи, буде на нас!», помилувались рукотворним ставочком. Звідки взялося це добро в 40-річних господарів? Адже Володимир Гальом не належить до митного, лісопильного, адміністративного чи інших місцевих кланів. Це ж бо не «межигір’я» урядовців, народних депутатів, губернаторів чи партійних провладних босів, які пояснюють мільйонні статки винятково своїми чи дружини бізнесовими талантами, проте люди знаходять інше пояснення — крадуть. Як справедливо кажуть, селянин на землі може заробити хіба що горба. Володимир Гальом на відміну від олігархів охоче розповідає, звідки в нього добробут і… мозолі на руках: — Після закінчення десятирічки я з ровесниками поїхав на збирання хліба в Росію. З села також відбула бригада старших чоловіків. Приїхали, поселились у гуртожитку, але оплата здалася мені як організатору низькою. Тому ми об’їздили три області російського Нечорнозем’я, ночували на вокзалах і таки знайшли прийнятні умови. Заробили тоді в колгоспі більше, ніж наші досвідчені жниварі. Згодом я поїхав у Росію на цукрові буряки. Сам просапав сім гектарів, а зароблені гроші поклав на ощадкнижку. Коли почалася інфляція, встиг за них купити китайську курточку. Пізніше я одним із перших серед односельчан «освоїв» Москву — будував дачі «новим рускім». Згодом із допомогою знайомих із Бреста потрапив на будівництво в Німеччину. Ми належимо до Церкви євангельських християн–баптистів. Віруючі брати і сестри во Христі по всьому світу допомагають одні одним. Я заробляв добрі гроші, навіть мав змогу відвідувати Дім молитви. Тепер щоразу до нас приїжджають друзі з Німеччини — і не обов’язково баптисти. Цікаво, що дід Володимира Степановича воював із німцями, навіть похоронка прийшла, але, на щастя, трапилася помилка. Будувалися з допомогою численної родини. У Володимира — п’ятеро рідних братів і сестер, а в Ольги — 11. І всі вони — близькі й далекі родичі — тримаються рідного краю.
«ТАТУ, ЯК МЕНІ ВИКИНУТИ З ПАМ’ЯТІ МИНУЛЕ?» У подружжя Гальомів — шестеро дітей від 8 до 17 років: Адам, Альона, Олег, Володимир, Тимофій, Роман. Більш як півтора року тому сім’я поповнилась 7-річною Олександрою, 9-річною Оленкою і 10-річною Мар’яною. Вони сестрички, батьки живі–здорові, але позбавлені батьківських прав і фактично з 2005 року діти перебували на державному утриманні. Колись малюків, які осиротіли, нерідко прихищали близькі родичі, ділили шматок хліба на декілька душ. Вдівці одружувались, але скільки в усній народній творчості розповідей про злу мачуху… Алкоголізм, що прийшов у Західну Україну разом із енкаведистами, породив сучасне сирітство при живих рідних батьках. Ось так завдяки добрим серцям з’являються «прийомні» діти. Та чи затишно їм у нових сім’ях? Чи не потрапляють у руки злої «мачухи»? Чи не стають іграшками або засобом для одержання допомоги від держави? Випереджаючи ці запитання, Володимир Гальом розповідав, як це сталося: — Бог спрямував на добру справу наші серця. Ми живемо благополучно, як мовиться, маємо хліб і до хліба, діти, слава Богу, здорові. Коли чуєш, скільки є малят, обділених батьківською любов’ю, душа страждає. Ми виховувалися в багатодітних сім’ях. Батьки вчили допомагати нужденним, любити ближнього. Хочемо ці почуття передати дітям. Якщо поряд із ними будуть рости ровесники, яких ми удочерили, то їхні серця теж проникнуться співчуттям до ближніх. Один брат во Христі з Рівненщини має 11 дітей, але загорівся бажанням взяти на виховання дитину, яка не може ходити. Отже, взяв на себе важкий труд. Перед тим, як зважитися на благородний вчинок, сім’я зібралася на раду. Батьки отримали згоду від дітей. Характерно, що діток не вибирали, як то буває, за кольором очей чи іншими ознаками. Побачили їх чи не вперше, коли забирали. Глянули дівчатка на привітних людей і радо вигукнули: «Це наші батьки!». Доки досить довго оформляли документи, діти чекали на ганку, а тому запитали: «Де ви так довго були?». Мабуть, це стосувалося не тільки цього дня… А Сашку, яка прихворіла, забирали прямо з лікарні. Ольга і Володимир розповідають, що не раз наверталися сльози на очі, коли бачили, як діти змінюються. Вони силою виштовхували працівників соціальної служби, які прибували для спілкування, зі словами: «Це наш дім. Чого ви приїхали?». А ті дивувалися ― такого ще не бачили. Батьки не відлучалися з дому два місяці, бо дітям не так просто було звикати до порядку. Навіть Оленка якось запитала: «Тату, як мені викинути з пам’яті минуле?». Жили вони від народження в жахливих умовах, хоча батьки про це не розпитували. Згадували дітки добрим словом лише бабусю, яка їх оберігала від п’яниць. Першими помічниками у вихованні сестричок стали старші діти. Діє військовий принцип: «Роби, як я». Це досить дивно, але нам здалося, що вони ― всі дев’ятеро ― дуже схожі. Коли в селі допитуються, котрі діти прийомні, то батьки відповідають: «Усі наші, рідні». Дівчатка цікавляться: «А чому нам не можна вже взяти ваше прізвище?». За законом ― тільки після повноліття. Навколо живуть родичі, в яких таке саме сімейне і релігійне виховання дітей, тобто немає відразу за хвірткою, як то нарікають, вуличного негативу. До речі, рідний брат Ольги Олександр, маючи трьох дітей, всиновив ще трьох, батьки яких померли від туберкульозу. Брат Володимира Леонід уже виготовив документи на всиновлення сиріт. У їхньої сестри Ліди четверо своїх дітей і двоє прийомних. Усі діти Гальомів відвідують недільну школу при Домі молитви, музичну школу (Мар’яна вчиться грі на домрі), хор (у хаті ― 8 школярів!). Цього літа відпочивали в оздоровчому таборі в Дубечному Старовижівського району, брали участь у велопробігу населеними пунктами Волині, який влаштовує благодійний фонд «Майбутнє ― дітям України». А головне ― змалку звикають до господарства, техніки, ремесла. Старший син Роман уже їздив на будову в Київ ― це його вклад у сімейний бюджет. Батько Володимира ― чудовий столяр, брати Леонід та Володимир перейняли його майстерність. Є у кого вчитися господарки.
НЕМА ТЕЛЕВІЗОРА ― НЕМА НЕГАТИВУ ДЛЯ ДИТЯЧИХ ДУШ Коли ми від’їжджали, Ольга Володимирівна з доброти душевної винесла банку зі стерилізованими сливами. Це викликало усмішку: ― Ви хочете, щоб завтра все село говорило, що кореспондент об’їдає діток? ― Та ви ще таких не пробували. Це ж не закордонні фрукти із супермаркету. Їх у нас багато. ― І скільки?.. Цифри консервованих запасів родини вразили, а разом із тим потішили ― діти вітамінами на зиму повністю забезпечені. Спробуємо трохи порахувати. 200 (!) трилітрових банок компоту, більш як 100 ― фруктових соків, понад 80 ― з березовим соком, а ще сушені фрукти, дозріває виноград… Із великою повагою ми дивилися на це запасливе сімейство. Уже згодом випадково дізналися, що господиня перенесла складну операцію. ― Допомагають залюбки діти, ― каже Володимир. ― Але часом, особливо коли гості приїжджають, Олі доводиться лягати в ліжко о 3-й годині ночі, а вставати о 6-й. У Володимира Степановича як підприємця роботи вистачає, досить глянути, яка потужна техніка знаходиться в боксі. На наш погляд, стосунки в сім’ї тому гармонійні, безконфліктні, що подружжя наче доповнюють одне одного: Володимир ― рішучий, вольовий, Ольга ― врівноважена, лагідна. На хазяйстві тримають лише курей та кролів. Живність закуповують у добре знаних сільських господарів. Отже, вся увага ― вихованню дітей. До речі, телевізора в домі немає. Вважають, що з ефіру надходить дуже багато бруду, скверни, поганих новин, а тому й кажуть: «Хочемо, щоб діти не відчували негативу, бо їхні вразливі душі ще не зміцніли». c Коли бачиш у місті, як неповнолітні (хлопці і дівчата) з пляшками пива в руках, із цигарками в зубах, із звичними матюками на вустах «відриваються», то з приємністю згадуєш той куточок в Раковому Лісі як напоєний джерельною водою оазис. На жаль, таких благословенних місць в Україні обмаль. І річ навіть не в сповідуванні тієї чи іншої релігії, а в утраті суспільством моралі, духовності. На фото: Готові до велопробігу у Раковому Лісі.
