...Жінка намалювала картину мало не рабовласницького ладу на цегельні в Новій Лішні...
ПП «Карбон», що спеціалізується на виробництві цегли, гостро потребує робочих рук, але на його пропозиції безробітні зголошуватися не поспішають. Проблема ця не нова. І, напевно, так не оголилася б, якби не лист жительки одного з сіл Горохівського району, яка поїхала в Іваничівський на заробітки. Жінка намалювала картину мало не рабовласницького ладу на цегельні в Новій Лішні...
Алла ЛІСОВА
РОБОТА НА ВИРОБНИЦТВІ — НЕ КУРОРТ «Поїхала я зі своїм старшим сином на той проклятий завод, — пише авторка. — І нас, змучених та голодних, як собак, відразу відправили на роботу. Відпрацювали до обіду, якщо можна назвати обідом нічим не засмачену дводенну юшку, в якій було, може, з десяток картоплин. Ще дали якогось компоту. За такими наїдками попрацювали до 23-ї години. Вечеря — зварена в лушпинні картопля із сіллю. Хоч би якоїсь олії капнули. Вранці наступного дня на сніданок — та сама картопля. І за такими харчами мусиш працювати до 14-ї, а то й 15-ї години дня. Добре, що хоч був хліб. А робота каторжна. Скрізь бруд і пил — виходиш звідти, як шахтар, тільки очі блищать. Умови проживання не кращі: збиті матраци з якимись брудними ряднами. Про білизну залишається тільки мріяти. Напевно, на засланні людям краще жилося. А як ставиться начальство до працівників, то навіть і писати противно. Бо люди для них — як дворові собачки. Тиждень попрацювала, а коли треба було їхати додому, залишилася без грошей. До цих пір їх не віддали…» Авторка листа, яка чомусь себе не назвала, радить тим, хто хотів би попрацювати на цьому заводі, спершу добре подумати перед тим, як вирушати на роботу в Нову Лішню. Викладені жінкою факти видалися настільки тривожними, що редакція не змогла їх залишити поза увагою. У 1990-х кризових роках минулого століття Новолішнянський цегельний завод спіткала така ж доля, як й інші подібні промислові підприємства. Тривалий час він був у занепаді, аж поки десять років тому не знайшовся новий власник. Його представник — директор Людмила Горковчук — журналіста спочатку зустріла дещо упереджено, але погодилася показати виробництво. Прокоментувати лист попросила інженера Івана Костюкевича, який, як з’ясувалося, ще й земляк авторки. Якраз до його батьків вона звернулася із проханням, щоб взяли на підприємство, бо мала погасити кредит. Згідно з умовами договору, жінка з сином повинні були попрацювати на заводі 14 днів. Вони ж відбули лише половину терміну, все покинули, не здали кімнату і поїхали геть. — Чому вона не прийшла в кабінет, аби все з’ясувати і розрахуватися як слід? Ми ж не «шабашна», а юридична фірма? — запитує директор. — По телефону запрошували її приїхати, але вона так і не з’явилася, а тепер скаржиться… Людмила Горковчук розповіла, що завод забезпечує робітників ліжко-місцем на гуртожитських умовах. Постіль повинні привозити свою. Ця жінка і її син приїхали без нічого. Що було на підприємстві, те їм і видали. Те саме і з харчуванням. На підприємстві обладнано пункт прийому їжі, де є плита на дрова, електроплита, електрочайник, холодна і гаряча вода. Директор каже, що окремі продукти, а також каву та цигарки вона купує за свої гроші. — А що робити, якщо люди за пачку кави б’ються? Якщо не хочуть собі варити їжу? Як і працювати… Хіба отримати 1400 гривень за сім днів — це мало? Звісно, зарплата цієї жінки і її сина виходила меншою, бо ж вираховували суму на погашення кредиту. Але у нас хто старається, той добре заробляє. Шкода лишень, що охочих працювати небагато… Керівники заводу почали пригадувати тих, хто, на їхню думку, впродовж кількох років сумлінно трудиться на цегельні. Один із них — 26-річний Віктор Савчук із села Поромів, бригадир цеху формовки. Він розповів, що вже четвертий рік на цьому підприємстві. За день може заробити 160 і більше гривень. Аби не витрачати час на дорогу, живе тут, на місці. Охоче показав свою кімнату. Звичайно, не готель класу люкс, але чисто та акуратно, є телевізор. Хлопця влаштовують й умови, й погодинна оплата праці. Інакше вийшло б так: один трудиться, другий перекурює, а зарплата однакова.
ВАКАНСІЇ Є, ТА НЕМА ОХОЧИХ ПРАЦЮВАТИ Виробництво на підприємстві, яке працює під замовлення, сезонне. Постійних 9 працівників, інших наймають у разі потреби. От із ними керівникам якраз непросто. Бо приходять на цегельню, м’яко кажучи, далеко не найкращі кадри, які не відзначаються відповідальністю і працелюбністю. Як тільки отримають зарплату, то кілька днів не з’являються на роботі. Нині на ПП «Карбон» трудиться 18 робітників. У районному центрі зайнятості лежить заявка ще на двадцять вакансій. Але підшукати охочих працювати — проблема. Молодь теж відмовляється від пропозицій іти на цегельню. — Це тому, що в державі нема порядку. На підприємствах бракує робітничих кадрів, особливо технічно грамотних, кваліфікованих, — міркує директор. — А в селах молоді люди сидять у барах або під магазинами з пляшками в руках. Ніхто не питає у них, чому зранку вже нетверезі. Таким простіше поїхати «на підсадку» в Польщу і заробити сотню—дві доларів, аніж працювати з ранку до вечора на виробництві. У нас специфіка роботи така, що працівникам доводиться нелегко. І справді, у трьох цехах цегельні (формовки, садки, випічки) вистачає і бруду, і пилюки. Але на ливарнях чи в шахтах теж умови не кращі. Звісно, на цьому підприємстві, вклавши гроші, можна було б подбати і про більший комфорт, впорядкувати територію, де розташована ще й пилорама. Керівники з цим погоджуються, але кажуть, що зараз зробити це нереально. Бо який власник витрачатиме кошти, якщо не впевнений, що інвестиції дадуть ефект і невдовзі повернуться? Як відомо, будівельна галузь, зокрема й на Волині, у занепаді. То про яку перспективу виробництва цегли може йти мова? Директор та інженер нарікали, що свого часу МНС не внесло їх до списку тих, хто постраждав від стихії. Тому страхова компанія відмовилася компенсувати збитки на відновлення зруйнованого даху одного з цехів, де розміщувалася піч. Енергетики, буває, вночі кілька разів вимикають електрику, а це, зрештою, погіршує якість продукції. Хоча вона добротна порівняно з такою ж інших виробників. — Ми виготовляємо небагато цегли, але якісної, — каже Людмила Горковчук. — Підприємство працює лише на десять відсотків своєї потужності, та й то не постійно. Індивідуальні забудовники замовляють мало нашої продукції. Щоправда, зараз виручає «Пан Курчак», який на околиці Нововолинська розпочав нове виробництво. Керівники з болем зізналися, що нерідко їм самим доводиться засукувати рукави й вчити новачків, як треба працювати. Бо більшість тих, хто проситься на роботу, хоче високу зарплату, вимагає комфортних умов, а працює, як мокре горить...
