Послання, яке троє солдатів вермахту залишили у закоркованій пляшці, повернулося в Німеччину...
Послання, яке троє солдатів вермахту залишили у закоркованій пляшці, повернулося в Німеччину...
Торік один із жителів військового містечка у Володимирі-Волинському ремонтував свій будинок. Коли зняв прогнилу підлогу, побачив пляшку від вина з дерев’яним кілком замість корка в горловині. Крізь брудне скло виднівся згорнутий у трубку папірець. Господар відкрив пляшку й на шматку жовтого обгорткового паперу побачив напис іноземною мовою. Зрозумілою була лише дата — 1.10.1941
Ірина НАДЮКОВА
Чоловік віддав записку колишньому викладачеві педколеджу, пластуну–сеніорові Павлові Васьківу, небайдужому до жодної цікавинки, який і приніс її до редакції володимир–волинської міськрайонної газети «Слово правди». Йому теж не вдалося прочитати текст: літери були писані, а не друковані. Допоміг дізнатися зміст послання з минулого керівник володимирської єврейської громади Володимир Музиченко. Його друзі з Києво-Могилянської академії повідомили, що на старому папері написано: «Hier haben gearbeitet Maurer Gef. Heinz Ziel, Maurer Odch. Alfred Drecher, Helfer Sch. Artur Hankel. 1.10.1941. Feldpost r. 17797». У перекладі з німецької: «Тут працювали мулярі Хейнц Ціль, Альфред Дрехер, Артур Ханкель». Далі — дата і номер польової пошти. Ким були ті німецькі вояки і з якою метою заховали записку? Лишень через три місяці від початку окупації України звичайні солдати навряд чи могли передбачити хід війни. Може, просто закінчивши ремонт (кажуть, то був офіцерський будинок), хлопці розпили пляшку вина, жартуючи, закоркували записку й сховали її під підлогу… Передавши її копію членам делегації німецького міста Цвіккау, котрі гостювали у серпні у Володимирі, не дуже сподівалися на якусь звістку, адже минуло майже 72 роки! Та дарма, бо вже за тиждень ініціатор побратимства наших міст Карл–Ернст Мюллер, котрий подав інформацію до місцевої газети «Вільна преса», де вона була опублікована 15 серпня, повідомив через інтернет про початок своїх пошуків та перші результати. Насамперед зробив запит до архіву Департаменту сповіщення про загиблих. Однак відповіді звідти можна чекати кілька місяців, тому паралельно продовжував пошуки. Міркував так: номер польової пошти свідчить, що ці військовослужбовці призивалися із Бранденбурга. Отож пан Мюллер звернувся до журналістів телекомпанії «Берлін-Бранденбург». Після того, як у новинах повідомили про знайдену в пляшці записку, обізвався літній пан із містечка Гьорцке, котрий знав одного з тих, чиє прізвище вказано у записці з пляшки. Розповів, як знайти старшу дочку та сестру дружини того солдата. Наступний телесюжет вийшов в ефір 3 вересня о 18.00 і тривав близько п’яти хвилин. Він починався з акуратного німецького цвинтаря, де до могили Альфреда Дрехера підходить Карл–Ернст Мюллер. Потім знімали на обійсті доньки солдата пані Біргіт Хартел — чепурне подвір’я, горщики з квітами на підвіконні й попід стіною, пофарбована в зелене колонка. Жінка показала світлини своїх батьків — весільну та приблизно 50–х років. Біргіт зізналася, що спершу досить скептично поставилася до інформації про пляшкову пошту з України. — Однак у записці впізнала почерк батька, зокрема його характерне написання літери D. Ноги підкосилися від хвилювання і серце мало не зупинилося. Пережила надзвичайно глибоку радість, дізнавшись через багато років цікаву деталь із життя свого батька, — говорила вона Карлу-Ернсту. Як розповіла донька, її батько Альфред Дрехер народився у 1924 році. Маючи 17 літ, закінчив вчитися на муляра і ледь встиг познайомитися з майбутньою дружиною Сонею, як його мобілізували на Східний фронт. Цілком ймовірно, що солдата використовували у гітлерівській армії за його цивільною професією. Очевидно, на території України він служив у будівельній частині, тому й ремонтував житловий будинок на території військового містечка у Володимирі–Волинському, де разом із друзями й написав своє послання. Війна закінчилася для Альфреда Дрехера радянським полоном. Його звільнили 31 серпня 1946–го. А через два роки одружився з дівчиною, котра проводжала його до війська. На їхньому весіллі гуляло все село. У Дрехерів народилося четверо дітей. А помер він у 67 років від невиліковної хвороби. Соня пережила чоловіка й відійшла у кращий світ півтора року тому. Пані Біргіт дуже шкодує, що батько вже ніколи не дізнається про свій лист із пляшки: — Він, напевне, міг би все пояснити. Був тоді зовсім юним, — каже вона. На жаль, це єдина інформація про авторів «пляшкової пошти». Малоймовірно, щоб з’ясувалися якісь подробиці про двох інших солдатів, котрі поставили свої підписи на шматку обгорткового паперу разом із Альфредом Дрехером. Та депутат міськради Цвіккау Карл-Ернст Мюллер, котрий очолює товариство «Партнерство в ім’я України», переконаний, що надія повинна бути завжди. А надихає його сердечність волинян — жителів маленького села Ласків, які багато літ берегли й доглядали могилу його дядька, котрий помер від ран у перші дні війни. Отож чекаємо нових повідомлень із Цвіккау.
На фото: Записка з «пляшкової пошти» потрапила до депутата міськради Цвіккау Карла–Ернста Мюллера.
