Катамаран під українським прапором у Тихому океані здивував місцевих рибалок...
Катамаран під українським прапором у Тихому океані здивував місцевих рибалок
Відважні луцькі туристи протягом останніх 10 років під час відпусток мандрували на катамарані та рибалили у Карелії, на річках полярного Уралу, Байкалу, біля берегів Охотського моря (матеріал «І в тундрі знають бандерівців!», опублікований у «Волині» 28 лютого 2013 р.). Після освоєння малодоступних місць Росії волиняни у липні цього року дісталися узбережжя Тихого океану, де й подолали загалом 500 кілометрів на катамарані. В «експедиції» брали участь Сергій Семенчук із сином Станіславом, Руслан Медведєв, Олег Луговой, Євген Тихомиров, колишній лучанин, житель Сизрані Леонід Сосновський та його колега Андрій Кулємін — люди різного віку. Про пригоди під час цієї подорожі розповів Сергій Миколайович Семенчук, майор міліції у відставці, який тепер працює у сервісній фірмі Луцька та щороку організовує походи в російську глибинку
Олександр НАГОРНИЙ
20 ДНІВ БЕЗ ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВІТОМ — Мені неодноразово скептично говорили: «Мабуть, це багаті люди, якщо мають змогу вирушати в такі далекі мандри?». Що ви на це скажете? — Ні, ми не наймаємо катерів, не літаємо чартерними рейсами. З нашими українськими доходами справді не до подорожей. Ми рік готуємося! А на місці перебування, так би мовити, живемо на підніжному кормі. При нагоді купуємо хіба що вермішель, сіль, цукор. Квитки на літак замовляємо заздалегідь. Цього року вдало використали акційну знижку «Аерофлоту». Переліт із Москви до Петропавловська–Камчатського на «Боїнгу-777» туди й назад кожному з нас коштував 500 доларів (нині повна вартість квитка 2000 доларів). У дорогу беремо лише все необхідне: катамаран, запасні одяг і взуття, рятувальні жилети, намети, «стратегічні» продукти — спирт, сало (росіяни мають право везти рушницю). І, звісно, основне — це спінінги! Частину обладнання і майна відправили залізницею до Владивостока. Ящик надійшов у Петропавловськ із запізненням, через що ми втратили декілька днів на очікування катамарана. У цей час рибалили біля берега, ходили в гори. — Що це у вас за таке універсальне і всюдипрохідне «судно»? — Нам його сконструював наш друг по подорожах — чемпіон світу з авіамодельного спорту, який говорив, що в розрахунку покладені ті ж правила, що й для повітряних суден. На місці майструємо раму, ставимо двигун 3,3 кінських сил, із допомогою якого розвиваємо швидкість 7 кілометрів на годину. Нас попереджали місцеві жителі, щоб були обережні. Рибалки, побачивши в океані наш катамаран, були здивовані й показували пальцями на скроню… Були хвилі 4 — 5 метрів заввишки, тож часом тільки небо бачили. Фактично ми там були перші мандрівники на своєму нехитрому засобові для плавання. — Сергію Миколайовичу, а для чого такий ризик? Ви хоч могли розраховувати на допомогу? — (Сміється). Заради морального задоволення. Коли вирушали в дорогу, то попередили своїх нових друзів на березі: якщо через 20 днів, до 24 липня, не повернемося, то дайте знати рятувальникам. Зв’язку не мали ніякого, вода десятиградусна, був ризик, що катамаран може викинути на прибережну скелю. До берега в такій воді не допливеш. Як жартували рибалки, рятувальні жилети у нас для того, щоб згодом швидше знайшли. Проте ми, щоб не потрапити в халепу, даремно не ризикували, вивчили природні умови, від берега віддалялись лише на 3 — 5 кілометрів, стежили за вітром. Коли виходили на пологу хвилю, то були спокійні. Вдень пливли, а на ніч заходили в бухти, в гирла річок, рибалили. Ставили намети, де гуляв протяг, щоб менше допікала мошкара. — А яка була погода в липні на Камчатці? — Не повірите, але інколи стояла 32–градусна спека і ми засмагали та стрибали в океан. Два тижні перед тим, як нам розповіли, на горах ще лежав сніг. Фактично на Камчатці тепла пора триває із середини червня і до середини серпня. Отож, ми потрапили в літо. Дякуємо долі, що побачили живописну красу камчатських берегів з їхніми стрімкими горами, численними водоспадами, яку неможливо передати навіть на кольорових знімках. Я добре знаю мальовничі місця Криму, але їх не можна порівняти з величними краєвидами узбережжя Тихого океану. Японські туристи сюди приїжджають та наймають яхти, щоб милуватись природою. А ми — безкоштовно (сміється).
«ТУТ СТІЛЬКИ РИБИ, ЩО ПІСЛЯ ЇЇ ЛОВЛІ РУКИ БОЛІЛИ» — Сергію Миколайовичу, я з нетерпінням чекаю ваших розповідей про рибальські подвиги. Це ж не Стир, навіть не Світязь. — Повірте, нічим хвалитись, бо спортивної ловлі, вважай, не було. Тепер я, до речі, із задоволенням ловлю щуки на Стиру. Ми потрапили на нерест лососевої риби — нерки, горбуші, кети, яка безкінечними косяками прямувала в гирла рік. За день на блешню можна було б спіймати, певне, кілограмів сто. Ми спробували рибалити по-справжньому, а потім два дні спінінги не розмотували — руки боліли. Рибу випускали у воду, в середньому кожна спіймана важила до чотирьох кілограмів. Руслан Медведєв упіймав кету вагою 5,5 кілограма. У морській воді риба має сріблястий колір, а чим далі заходить у прісну воду, тим червонішою стає. Ми думали, що спіймаємо чавичу (тихоокеанського лосося), який виростає до 30 кілограмів, але, як з’ясувалося, період його нересту минув. Ловили в океані майже так само, як річкового судака, морського окуня. — А чи не було це браконьєрством? — Як не дивно, але у нас склалася думка, що браконьєрства у цьому краї немає. Риби вдосталь. Любителі риболовлі на період нересту горбуші купляють ліцензію і мають право щодня спіймати 50 кілограмів риби. Коштує цей дозвіл 10 доларів (це небагато, враховуючи, що навіть у прибиральниці зарплата не менш як 1000 доларів). Регулюється промислова ловля. Протягом встановлених трьох днів на тиждень риба проходить у річку безперешкодно. Патрулюють гелікоптери та катері з природоохоронними інспекторами. Від нас, зрозуміло, ніхто ліцензій не вимагав. У жодному регіоні Росії до нас не ставились так приязно, як на Камчатці, люди надавали безкоштовну допомогу. Там чимало вихідців із України. Ми спочатку дивувалися, коли жінки приносили налисники і просили поїсти домашніх харчів. До речі, тут усі автомобілі японського виробництва, кермо з правого боку. Але в Петропавловську ми зраділи як рідному «Запорожцеві». — Уявляю, як набридли вам рибні страви… — О, ми були дуже вигадливі: смажили рибу на вугіллі й на решітці, в’ялили, готували ікру вивіреним способом, варили «царську» юшку. Мали з собою м’ясорубку, тож смажили котлети. Добували ікру морських їжаків, за яку, кажуть, японці платять шалені гроші, бо поряд із нею віагра ніщо. Коли прибули в Петропавловськ-Камчатський, то перш за все придбали делікатес у баночці — кабачкову ікру. Земляк із Мукачевого бізнесмен Федір Качайло відвіз нас до термальних «диких» джерел, де ми ніжилися у гарячих ваннах. У гори не часто ходили, бо нас попередили, що там бродить багато бурих ведмедів. — Яку екзотичну звірину бачили? — Одного разу до нас навідався, перепливши річку, юний бурий ведмідь. На другий день прийшов уже з матір’ю, яка стала на задні лапи — висота метрів три — і здалеку оглянула нас. У цей час їжі у ведмедів достатньо, люди їх не цікавлять. Бачили за метрів 40 сірого кита, зустрічали касаток вагою кілька тонн, каланів (морських видр). Підпливли на метрів 10 до мису, на якому знаходився морж–сивуч із своїм гаремом, подруг 30 біля нього. Він злісно ревів, дивлячись на наш транспорт. Потім нам рибалки сказали, що звір міг скочити на катамаран і потопити, його тут називають ведмедем на морі. — І з чим поверталися мандрівники в Україну? — Викинули чоботи і взяли… ікру (сміється). Адже в літаку дозволяється безкоштовно перевозити обмежену кількість вантажу. Якщо є 3 — 5 кілограмів ікри, то на це митники закривають очі. Ми взяли по кусочку далекосхідної червоної риби і… бадьорий настрій та хороші емоції. Ніхто навіть нежитю не мав.
На фото: Державний прапор у руках Олега Лугового, поряд росіянин Андрій Кулємін.
