Тільки через десять років я написала твір, який так і не змогла написати у школі...
Тільки через десять років я написала твір, який так і не змогла написати у школі...
Декілька років ми з ним узагалі не бачилися, хоча живемо в сусідніх населених пунктах. Нещодавно зустріла на вулиці старого згорбленого діда. Придивившись пильніше, впізнала в ньому людину, яку колись називала… татом. А йому ще й 60 років нема… Він мав жалюгідний вигляд: потерта куртка, якій давно місце на смітнику, а для нього вона ще слугує верхнім одягом, тиждень не голене обличчя, вицвілі байдужі очі, сиве волосся… Не- зважаючи на його зовнішній вигляд, хотіла привітатися з ним, як не як, він — мій батько. Але малознайома й водночас рідна людина відвернула голову в інший бік і почовгала у своєму напрямку. Не промовивши жодного слова, на відстані півметра ми з ним розминулися. Непрохані сльози навернулися мені на очі. Кольнуло серце, у голові, як відбійний молоток, застукотіли думки: «Що йому поганого зробила, що він навіть не озвався до мене? У чому моя провина? Я ж ніколи нічого в нього не попросила, лише хотіла, як і всі діти, відчути справжню батьківську любов!» Пригадую, як у десятому класі не зуміла написати твір «Мій берег дитинства». Багато разів сідала за зошит, довго думала, з чого почати оповідь. У пам’яті зринали різні епізоди дитинства, але потрібних для твору так і не підібрала. Сльози затуманювали погляд, не давали написати навіть кілька коротких речень. Не один день тривали ці муки. Закінчилися вони написаною в зошиті темою твору та… двома чистими аркушами. Моє дитинство отруїв «зелений змій». Він і відібрав у мене, малої безпорадної дівчинки, найщасливіші безтурботні роки. Вчителька тоді сказала, що це найпростіша та найцікавіша творча робота за всі шкільні курси української мови. Для когось може й так, але не для мене. У дитинстві мені не судилося пізнати батьківську любов. Натомість я часто бачила мамині сльози, які, здавалося, ніколи не висохнуть на її обличчі. З кожним роком стосунки в сім’ї все більше псувала горілка, батько постійно пиячив. Тверезим я його практично не пам’ятаю. Інколи він, ледве тримаючись на ногах, тикав мені «смоктунця», що якимсь дивом завалявся в його кишені з цигарками. Лише під градусом і з добрячим перегаром, батько згадував про мене, починав обіймати, цілувати. Пригадую, як одного разу прокинулася від чергового нічного п’яного дебошу. Протираючи сонні оченята, а мені тоді було десь років п’ять, попрямувала на шум. Спочатку мама стояла на кухні, благала тата йти спати, не будити дітей. Незабаром голоси стихли, потім щось гупнуло, далі я почула, як захропів батько. Де ж поділася мама? Чому вона так довго не приходить до мене? Тихцем пробравшись повз батька, попрямувала до вхідних дверей, що були щільно зачинені, і в них стирчала… кухонна сокира! Перелякана до смерті, я повернулася до свого ліжечка. Раз по раз схлипуючи, почула, як хтось стукає у вікно. Відсунула штору, побачила там маму. Вона стояла на тріскучому морозі в одній сорочці, боса. Крізь сльози намагалася покликати її, вона мені щось відповідала, але я не чула. Тоді мама притулила до скла свою долоню. Я простягнула свою. В той момент ніяк не могла зрозуміти, чому не відчуваю тепла її руки… Цей епізод назавжди закарбувався в моїй пам’яті. Не одну ніч після того, як батьки розлучилися, прокидалася зі сльозами, шукаючи мамину долоню, що зігрівала, заспокоювала, оберігала від усього лихого. Я дуже боялася її втратити… У перший клас за ручку мене вела тільки мама. «Турботливий» батечко зустрів друзів і подався з ними святкувати День знань, «проставлятися» за донечку, яка нарешті пішла до школи. Через таку свою «зайнятість» він не зміг жодного разу потрапити ні на батьківські збори, ні на шкільні концерти, зігнорував останній дзвоник та випускний вечір. У нього завжди на першому місці були колеги по пляшці. …Чому тепер при зустрічі батько не привітався зі мною? З дитячою наївністю все ще думаю: певно, в людині прокинулася совість, він шкодує, що проміняв на горілку дружину та дітей. Можливо, через це йому соромно дивитися мені в очі. І все-таки більш ймовірно, що батько просто не впізнав мене. Колись мале безпорадне дівча вже давно стало дорослою людиною, сформованою особистістю, яка дуже хоче і все зробить для того, аби її діти хотіли повертатися до свого берега дитинства. Та, яку вкусив «зелений змій».
