З наступного року ми запускаємо нову рубрику – «Людино, дякую Тобі»...
Росло колись Дерево. Воно дуже любило маленьку Дитину. Дитинка щодня приходила до Дерева. Вона збирала його листя, сплітала їх у віночки, а потім бавилася у лісового царя. Дитина видряпувалася по його стовбурі і гойдалася на гілках. Їла плоди з Дерева, а потім бавилися з ним у хованки. Коли Дитина бувала стомлена, вона нерідко засинала у тіні Дерева, а листя співало їй колискову. Дитина любила Дферево усім своїм маленьким серцем. I Дерево було щасливе
Але час спливав, а Дитина підростала. I тепер, коли Дитина була вже велика, Дерево часто відчувало самотність. Якогось дня Дитина прийшла відвідати Дерево, а воно попросило: – Підійди до мене, моя Дитино, вилізь на стовбур і зроби собі гойдалку з мого гілляччя. Іж мої плоди, забавляйся у моєму затінку і будь щаслива. – Я вже завелика, аби лазити по деревах і бавитися, – відповіла Дитина. – Хочу мати гроші. Чи можеш мені їх дати? – Мені так прикро, – мовило Дерево. – Я не маю грошей. Маю лишень листя і плоди. Збери ж мої плоди і продай їх у місті. Так отримаєш гроші і будеш щаслива. Дитина вилізла на Дерево, позривала всі до одного плоди і пішла геть. Дерево було щасливе. Проте дитина довго-довго не поверталася... I Дереву ставало щораз сумніше. Якогось дня Дитина повернулася. Дерево затремтіло від радості і сказало: – Підійди сюди, моя Дитино, вилізь на мене, зроби собі гойдалку з мого гілляччя і будь щаслива. – Я дуже зайнята і не маю часу здиратися по деревах, – відказала Дитина. – Хочу мати дім, який би мене охороняв. Хочу мати дружину і дітей, а отже, маю потребу і в житлі. Чи можеш дати мені дім? – Я не маю дому, – промовило Дерево. – Моїм домом є ліс. Але ти можеш пообтинати мої гілки і збудувати собі з них дім. I тоді будеш щаслива. Дитина пообтинала геть усі гілки і забрала їх, аби збудувати собі дім. А Дерево було щасливе. Довгий час Дитина не навідувалася. Коли знову з’явилася, Дерево було сповнене щастя і ледве могло говорити. – Підійди ближче, моя Дитино, – прошепотіло воно. – Підійди і побався. –Я вже надто стара і надто сумна, аби бавитися, – сказала Дитина. – Хочу мати човна, аби втекти звідси світ за очі. Чи можеш дати мені човна? – Зрубай мій стовбур і зроби собі з нього човна, – мовило Дерево. – Зможеш відплисти звідси і бути щасливою. Дитина негайно стяла стовбур і витесала човна, аби на ньому втекти. Дерево було щасливе... але не зовсім. Минуло немало часу, поки Дитина знову повернулася. – Мені так шкода, моя Дитино, – вимовило Дерево, – але я більше нічого не можу тобі дати... У мене більше немає плодів. – Мої зуби застарі, аби їсти плоди, – сказала Дитина. – Не маю вже й гілляччя, – зітхнуло Дерево, – не можеш погойдатися на ньому. – Я занадто стара, аби гойдатися на гілляччі, – відповіла Дитина. – Не маю і стовбура, – проказало Дерево, – не можеш уже вилазити по ньому. – Я занадто змучена, аби спинатися по деревах, – відказала Дитина. – Турбуюся, – зітхнуло Дерево, – бо хочу тобі щось дати, але не маю що. Зараз я хіба стара колода. Мені так прикро... – Тепер мені треба дуже мало, – відповіла Дитина. – Я потребую лише спокійного пристановища, аби сісти і відпочити. Відчуваю-бо таку втому... – Якщо так, – сказало Дерево, випроставшись, наскільки це було можливо, – то стара колода саме те, що треба. Можеш сісти на ній і спочити. Підійди ближче, моя Дитино, сядь собі і спочинь. Дитина так і зробила. А Дерево було безмежно щасливе. (Шел Зільверштайн). Нині ввечері сядь у якомусь спокійному куточку і допоможи своєму серцю подякувати усім ДЕРЕВАМ твого життя.
... «Ось уже протягом п’яти десятка літ не розлучаємося з нашою газетою – «Волинню», але за перо взялась уперше. Річ у тому, що серед героїв вересня є мій однокласник Нікітченко Анатолій, і я вже не могла не написати. Жив Анатолій у нашому прекрасному селі Сокіл Рожищенського району, (де народився Олександр Богачук). Його батько Олександр Іванович за фахом фельдшер, але за знаннями – лікар вищої категорії. Він був і хірургом, і стоматологом, і акушером, і педіатром... І не дивно, що Анатолій Олександрович продовжив батьківську справу. Та й мама була медсестрою. Село гордиться такими людьми», – написала нам Людмила Петрівна Чміль. Жінка, до речі, зазначила, що теж пропрацювала 41 рік медсестрою у Сокільській лікарні, яку «звели своїми руками жителі нашого села і навколишніх сіл, а тепер для «покращення» життя і здоров’я селян закрили»... Коли ми почали отримувати листи і телефонні дзвінки на акцію «Герої нашого часу», дуже скоро зрозуміли, що однієї рубрики буде замало. Адже часто, відповідаючи на наше прохання підказати адресу людини, яка світить іншим, робить важливий крок вперед у якійсь справі, ви казали: «Можливо, запропонована кандидатура і не потрапить до популярної рубрики, але ця людина – герой мого життя». А коли хтось у редакцію приніс оповідання італійського священика і письменника Бруно Ферреро «Шляхетне дерево», яке ви щойно прочитали, остаточно розвіялися сумніви: з наступного року ми запускаємо нову рубрику – «Людино, дякую Тобі». Адже справді багато кому, хто допоміг нам стати на ноги, хто був оцим шляхетним Деревом, ми не сказали «СПАСИБІ». А «ДЯКУЮ» не запізниться і через роки. Тож чекаємо на ваші листи з фотокартками – найкращі будуть опубліковані 2014-го на сторінках «Волині-нової». Понад те, ми сподіваємось, що герої вашого життя потраплять і в номінацію «Герої нашого часу». Волинь повинна знати про своїх найкращих синів і дочок! А хто переможець нашої акції у вересні, ви дізнаєтесь у наступному номері.
