83-річна Наталія Давидович (на фото) із села Тихотин Рожищенського району тче хідники і рядна, щойно почала діставати до підніжка верстата...
83-річна Наталія Давидович (на фото) із села Тихотин Рожищенського району тче хідники і рядна, щойно почала діставати до підніжка верстата...
Євгенія СОМОВА
І КОСИЛА, І ЗА ПЛУГОМ ХОДИЛА… Устелена смугастими домотканими доріжками підлога, такі ж рядна на ліжку повертають у дитинство. Подібні речі ткала і моя бабуся. — Такі доріжки вже мало в кого є, — перехоплює погляд господиня. — Не в моді вони нині. Та й купити можна готові. А колись на них був великий попит, бо тільки їх і стелили на підлогу. Тоді люди жили бідніше. Усе необхідне ткали самі. І якщо дівчина не вміла прясти чи шити, заміж ніхто не хотів її брати. А я молодою вийшла, у 19 років. Але вміла все — і жіночу, і чоловічу роботу. Коли батька забрали на фронт, то мені, 14-літній, най-старшій у сім’ї, довелося й орати, і косити. Згадуючи юність, котра припала на роки воєнного лихоліття, жінка каже, що жила в страху. То від поляків ховалася у землянці, то від німців. Якось її сім’ю ледве не розстріляли німці. Дізналися, що Іван Хмельовський, батько Наталії Іванівни, переховував єврейського хлопця Мотя. — Розстріляли всю його сім’ю, — розповідала жінка. — Підпалили хату. А Моть врятувався, бо сховався у комині. До нас прийшов голий і увесь чорний. Мама ледве відмила у балії. Тиждень переховувався на вишках, а потім увечері перевели його до татового швагра. А на другий день вранці в нас уже були німці. Добре, що батька попередили і він устиг переховати Мотя. Після війни врятований чоловік відгукнувся з Америки. Написав листа, а згодом прислав посилку із хустками. Потім ще одну. Але батькові Наталії Іванівни довелося заплатити за неї чималу суму. Тож написав листа, аби більше не присилав.
ЗА УЛЮБЛЕНОЮ РОБОТОЮ ЗАСИДЖУВАЛАСЬ ДО РАНКУ Наталія Іванівна виросла у заможній сім’ї. Її дід мав 30 гектарів землі, велику пасіку, тримав більше 10 коней, корів і свиней. У його сім’ї працювали всі — і свої, і чужі — наймані працівники. «Як хочеш добре жити, мусиш тяжко робити», — не раз казав онуці дідусь. — Я була беручка до роботи, — розповідає Наталія Іванівна. — Усе хотілося вміти. І ткати навчилася рано, щойно стала діставати до підніжка верстата. Дивилася, як мама орудує біля нього, прокладає нитку за ниткою — і собі кортіло. А якось вона пішла у поле льон полоти, а я — за верстат. Думаю, покажу, що мені можна довіряти не тільки цівок насукати (ниток на котушку), а й полотно робити. Пройшла кілька рядів — і порвалася нитка. Ледь не плачу. А тут мама нагодилася. «Бачу, тут уже робітниця постаралася», — каже. Показала, як зв’язувати нитки, щоб працювати далі. І шити я навчилася рано. У 10 років пошила першу свою спідницю з маминої святкової. У нас була швейна машинка «Зінгер». За неї батько віддав корову. Наталія Хмельовська була швачкою, як то кажуть, на все село. Шила не тільки легкий чоловічий і жіночий одяг, а й костюми, пальта і навіть кожухи, за які не ризикували братися чоловіки, бо то ж була тяжка робота. У війну оце її вміння дуже виручало. Обшивала і сім’ю, і сусідів. Не було у що взутися, то в’язала тапочки з клоччя. Уміла робити й тонке полотно, з якого шили нижню білизну, сорочки. Наталія Хмельовська першою в селі почала ткати квітчасті рядна, з геометричним візерунком. Почула, що в сусідньому Немирі такі роблять, знайшла дівчину, яка їх ткала, попросила, щоб приходила вчити. Майстриня розповідала, що перші покривала у квіти були з домотканих ниток. А ті, що зроблені пізніше, у 70-х роках, з додаванням фабричних. Вони легші й м’якші. А ось смугасті, виготовлені з грубших ниток, — жорсткіші. Але теж зроблені майстерно: з обох сторін — однакові. Фарбу дістати тоді було складно. Тож використовувала природні барвники — материнку, листя дикої яблуні. А з’явилися анілінові — перейшла на них. Ткала в основному ввечері. Вдень треба було працювати у ланці — сапати льон, кок-сагиз чи буряки. А ось вечір був для рукоділля. Засиджувалася до ранку, дуже вже хотілося допрясти цівок. Бувало, що чоловік, який поважав захоплення своєї половинки, не витримував, серед ночі зривався з ліжка і забирав його з рук дружини. — За своє життя я наткала багато. Ряднами, хідниками і сувоями полотна можна було б вистелити дорогу від землі до неба. Тепер не знаю, де все це подіти. Трохи роздала родичам, дочці і ще скільки лежить, — привідкривши віко скрині, показує майстриня свій рукотворний скарб. — Ось ці рушники, сорочку з мережками тримаю як пам’ять. Із глибини скрині, яку привезла як придане, вийшовши заміж за фронтовика Максима Давидовича, з’являється й сувій невибіленого полотна, з якого колись шили піджаки і брюки, серветки, скатертина, запаска… Усі ці речі, подумалося, могли б поповнити експозицію музею, бо ж виконані майстерно. У свої 83 роки Наталія Іванівна не забула як ткати. Майстриня каже, що могла б поділитися вмінням із молодими. Та бажаючих повчитися нема. І льону, як то кажуть, вдень із вогнем не знайдеш. А колись його вирощували і в Рожищенському районі. В її рідних Доросинях і Тихотині по сто гектарів засівали. Не садять нині й конопель. На жаль, ткацтво як ремесло вмирає…
