…І НЕ УСМІХНУЛИСЬ

Валентина з Ларисою навчалися на одному курсі у Львівському університеті. Валя приїхала з волинського села, а Лора — з Луганщини. Отож західноукраїнська столиця, цей маленький Париж, як називали своє місто львів’яни, для обох дівчат стала цікавою непрочитаною книгою. І це їх здружило

Ганна ХАРІВ


На першому курсі мали величезне навантаження, бо ж після пар поспішали в бібліотеку конспектувати твори класиків марксизму–ленінізму. Отож виходили потім на вулицю із замакітреними головами. Йшли мовчки, повільно, розглядаючи ніде раніше не бачені будинки з різноманітним ліпленням, з міфічними головами на фронтонах. За освітленими вікнами кав’ярень, ресторанів бачили гарно вбраних дам із кавалерами. Такі ж причепурені молодики і дівчата, як із журналу мод, неквапно прогулювалися стометрівкою від пам’ятника Міцкевичу до оперного театру, обдаючи дівчат тонким ароматом духів.
— Колись і ми такі будемо.
— Невже? Нікогда!
— А я на третьому курсі бачу тебе білявкою з короткою укладкою, підфарбованими губами.
— Красити волосся, локони крутити, носити декольте чи міні? Як гуляща дєвка…
Лариса у гніві чи хвилюванні переходила на свій звичний суржик. На першій сесії з української вона мало не вилетіла з університету. Розказуючи правило, навела приклад: «На клумбі ростуть цвєти».
— Які цвети? —здивувався викладач.
— Обикновенні.
— Що!? Ідіть, ви не знаєте мови.
Заступилася тоді за неї Валентина, яка здала іспит на відмінно, ще й отримала комплімент: «Розумниця». То ж вона сміливо підійшла до розгніваного викладача:
— Вибачте, це вона від хвилювання. Ми разом з нею готувалися. Вона зі Східної України. А там, самі знаєте, як спілкуються в побуті. Побачите, тут вона стане гарною українкою.
— Ото адвокат… Добре, ставлю трійку.
— Благаю, туберкульозну четвірку: їй без стипендії не прожити…
Ризик Лора оцінила, і вони стали нерозлучними подругами. І навіть після третього курсу обидві поїхали до Валі на літні канікули.
— О, у вас, як і в нас, — колгосп: ферми, тракторний стан, поля, — дивувалась Лариса, коли Валентина знайомила її із селом. — А ось такого немає: посеред лану ген там сад. Дивно якось.
— Там колись були хутори. Гарні сади люди вирішили зберегти. Он туди ми й підемо сьогодні. Там дуже смачні вишні, черешні, мабуть уже й паперівки є, — відповіла Валя.
— А що таке паперівки?
— Ранні яблука. Білий налив.
Ішли вузькою стежкою. Було тепло. Навіть парко. Легкий вітерець котив хвилю дозріваючої пшениці. І ось — чагарник, з–поміж якого проглядають кущі смородини і малини. Зарослий, здичавілий сад. Зблизька зовсім інша картина, ніж здалеку.
— Жуткоє мєсто…
-— І недарма. Знаєш, тут жили дві сім’ї. Брат і сестра побудувались поряд. Він був, розповідають, добрий господар. Хата під бляхою. Мав коней, корів, птицю. Дуже любив сад. Елітні щепи аж із Польщі привозив. І ще мав красуню–доньку. А в сестри був син. Зате господарка там не велася. Чоловік любив оковиту. І від цього й помер. Син по війні пішов у «яструбки». Це такі загони створювали з місцевого населення, щоб вивозити до Сибіру заможних селян, та для боротьби з партизанами.
— Так война закончілась, какіє партізани? — чомусь перейшла на російську Лариса.
— Ну, як у вас кажуть, — бандерівці. Так ось цей хлопець якось зайшов до своєї кузени, тобто двоюрідної сестри, і став допитуватися, мовляв, наслуханий, що допомагає бандерівцям. І почув у відповідь, що вона патріотка, а за нього їй соромно перед людьми. Далі перейшли на високі тони, і раптом гримнув постріл. Усе це чула господиня в сусідній кімнаті. Вискочила, та вже пізно: дочка була мертва. До кінця тижня посеред ночі її батьків вивезли до Сибіру. Матір, яку доньчина смерть звалила в ліжко, разом із постіллю вкинули на машину і дорогою вже її мертву викинули з поїзда. А чоловік знайшов свій спочинок десь у сибірських снігах. Про це згодом писали інші вивезені. Недовго ходив по землі і «яструбок». Хлопці з лісу звідкілясь довідалися про його вчинки, підстерегли у домі дядька, де вже він господарював, і вимагали вийти.
— Я живим не здамся, — вигукнув і підпалив хату. В ній і згорів.
Після цієї розповіді Ларисі розхотілося ласувати тут будь–чим. Похмура верталася в село. Недовго й гостювала.
Восени в університеті зустрілися дівчата начебто як і колись. Але вже того тепла в стосунках між ними не було. А одержавши дипломи, взагалі роз’їхалися в різних напрямках і не листувались.
...Лише цими днями зустрілися в Києві на Майдані. Тільки, як мовиться, по різні сторони барикад. Глянули одна на одну — стільки в тих поглядах було і запитань, і болю, і ще багато чого… Проте навіть не усміхнулись одна одній.